— М-м-м, так краще, — заплющивши очі, вона почала кутатися в тепло. Я заспокоювався, дивлячись на неї. Ліна дедалі рідше цокотіла зубами, і ми їхали мовчки. У машині чути було тільки шум дощу і шурхіт коліс, що розтинали залиту водою трасу. Ліна малювала фігурки на запотілому склі, а я намагався пильнувати дорогу і в той сам час пригадати інші деталі сну, які б довели, що вона — це… ну як би сказати… вона — це вона, а я — це я.
Але що більше я намагався зібрати пазл видіння, то гірше він розсипався, танув у дощі, на мокрому шосе й на гектарах тютюнових полів з покинутим сільськогосподарським реманентом і купками струхлявілих сараїв. Ми доїхали до розвилки на околиці Гатліна. Якщо повернути ліворуч, можна потрапити до мене додому, до відреставрованих довоєнних будинків на березі ріки Санті, або ж виїхати з міста. Машинально я повернув саме сюди, адже праворуч була лишень плантація Рейвенвуд, а туди ніхто не потикався.
— Ні-ні, нам праворуч, — сказала Ліна.
— Точно. Вибач, — мені стало ніяково. Я повернув, і ми виїхали до по-справжньому величезного маєтку. Я настільки занурився у думки про Ліну, що й забув, хто вона насправді. Дівчина, яка снилася мені місяцями, дівчина, яка не йшла мені з голови — племінниця Мейкона Рейвенвуда. І зараз я везу її до будинку з привидами — саме так ми всі називали це місце.
Точніше, так назвав його я.
Ліна опустила очі. Багато хто знав, що вона мешкає у дивному місці, і я міркував над тим, яких пересудів вона вже встигла наслухатися в школі. Чи чула, що про неї кажуть. З її зніяковілого обличчя я зрозумів, що так. Не знаю чому, але мені було нестерпно бачити її такою, і я спробував почати розмову.
— А чому ти переїхала до дядька? До Гатліна зазвичай не переїжджають — звідси тільки виїздять.
— Я вже де завгодно жила, — почала Ліна, і її голос дещо оживився. — В Новому Орлеані, в Саванні, на півдні Флориди, кілька місяців у Вірджинії. Навіть на Барбадосі жила.
Вона не відповіла на запитання, але зараз я думав про те, що ладен був би віддати, аби хоч на літо виїхати в одне з цих місць.
— А де твої батьки?
— Померли.
Від цих слів мені здавило груди.
— Співчуваю.
— Та нічого. Вони померли, як мені було ще два рочки. Я їх навіть не пам’ятаю. Я жила то з одними родичами, то з іншими, але переважно з бабусею. Вона поїхала на кілька місяців, тому я зараз у дядька.
— Моя мама теж загинула. В аварії.
Не знаю, чому я це сказав, адже здебільшого уникав теми про мамину смерть.
— Співчуваю.
Я не сказав «та нічого», бо відчув, що така дівчина, як вона, не повірить цьому.
Ми зупинилися перед пошарпаними чорними кованими ворітьми. За ними на узвишші ледь-ледь виднівся крізь завісу туману напівзруйнований будинок найстарішої і найодіознішої плантації Гатліна. Маєток Рейвенвуда. Я ще ніколи не бачив його так близько.
Я заглушив мотор. Дощ перетворився на легку, нав’язливу мжичку.
— Здається, гроза вщухла.
— Вітер іще може принести негоду.
— Хтозна, але не сьогодні.
Ліна поглянула на мене з цікавістю.
— Так. Гадаю, на сьогодні досить.
її очі змінилися. Вони стали не такими яскраво-зеленими і навіть зменшилися. Ну, не те щоб зменшилися, але тепер мали звичайний вигляд.
Я хотів був відчинити дверцята і провести її до будинку, але вона зупинила мене.
— Не треба, — зніяковіла Ліна. — Мій дядько… він соромиться сторонніх.
Гм, м’яко сказано.
Я сидів біля прочинених дверей автівки, Ліна теж. Ми ризикували змокнути ще більше, але й далі сиділи — мовчки, не озиваючись ані словом. Я знав, що хотів би запитати, але так само знав, що не можу цього вимовити. І навіщо я, до нитки мокрий, сиджу зараз тут перед будинком Рейвенвуда? Я нічого не розумів, знав тільки: від’їду від маєтку, візьму курс на Дев’яте шосе, і життя знову повернеться у звичне русло. Все стане на свої місця. Хіба ж не так?
Ліна заговорила першою:
— Що ж, дякую.
— За те, що я тебе не збив?
— Ага, — посміхнулася вона. — І за те, що підвіз.
Вона усміхалася мені, як давньому приятелю, але ж це було неможливо. Я дивився й дивився на неї, аж раптом відчув, що на мене щось тисне, мені бракує простору і я маю якнайшвидше звідси вибратись.
— Та нічого. Тобто, класно, що так вийшло. Не переймайся, — накинув я каптур олімпійки точно так, як це робив Еморі, коли у коридорі його перестрівали відшиті ним дівчата.
Ліна подивилася на мене, похитала головою і впхнула мені у руки спальний мішок. Її усмішка щезла.