— Як знаєш. Побачимось, — вона розвернулася, прошмигнула у ворота і побігла до будинку по крутому розкислому підйому. Я гучно зачинив дверцята авто.
Спальний мішок так і лежав на сидінні. Я підняв його і кинув назад. Цього разу від нього війнуло не лише вогкістю і димом, а ще й ледь відчутним ароматом лимону й розмарину. Я заплющив очі. Коли знову розплющив їх — Ліна вже була на півшляху до будинку.
— У неї скляне око! — крикнув я їй у відчинене вікно.
— Що? — запитала вона, обернувшись.
— У місіс Інгліш! — кричав я, а дощ крапотів у салон авто. — Сідай з другого боку, бо питатиме тільки тебе!
Ліна посміхнулася крізь краплі, що вмивали її обличчя.
— А може, я люблю поговорити.
По цих словах вона відвернулася і побігла сходами до веранди.
Я здав назад і виїхав до розвилки на шосе — до знайомого повороту, до дороги, якою їздив усе життя. Усе життя, крім сьогодні. Раптом на потрісканому сидіння щось блиснуло. Срібний ґудзик!
Сховавши його до кишені, я подумав: а що ж мені насниться сьогодні?
12. IX
Розбита шибка
Нічого.
Уперше за останні кілька місяців я не бачив снів.
Коли я прокинувся, вікно було зачинене, на ліжку не рипіла земля, в айподі не звучала дивна пісня. Я перевірив двічі. Та навіть у душі пахло звичайним милом.
Я лежав у ліжку, дивився на блакитну стелю і згадував чорні коси й зелені очі. Племінниця старого Рейвенвуда. Ліна Дюкейн. Римується з «глінтвейн».
Хлопче, що з тобою коїться?
Я чекав Лінка на узбіччі, а коли сів у авто — вгруз кедами у мокрий килимок. Через вогкість тарабайка смерділа ще гірше, ніж зазвичай. Лінк похитав головою.
— Вибач, чувак, — перепросив я. — Після уроків я спробую її висушити.
— Ага. Ти ліпше не чуди, гаразд? А то про тебе патякатимуть більше, ніж про племінницю старого відлюдька.
Якусь мить я вагався, але все ж таки вирішив сказати:
— Я її бачив.
— Кого?
— Ліну Дюкейн.
Нуль реакції.
— Племінницю старого відлюдька.
Заки ми заїхали на стоянку, я встиг розказати Лінку всю історію. Ну, чи майже всю, адже навіть у найкращих друзів є свої секрети. Навряд чи Лінк повірив кожному моєму слову, але це було й не дивно. Я сам іще до кінця не отямився. Та навіть якщо він не встиг розпитати всі подробиці, поки ми приєдналися до хлопців, він устиг затямити одне: варто поменше про це патякати.
— Насправді нічого такого не сталося — ти просто підвіз її додому.
— Нічого не сталося? Чим ти слухав? Вона мені стільки місяців снилася, і виявилась…
Лінк обірвав мене на півслові:
— Ти ж не зустрічаєшся з нею? У будинок з привидами не заходив? Ні. І його… ну, його ти теж не бачив.
Навіть Лінк не промовляв цього імені вголос. Одна справа — тусуватися з симпатичною дівчиною, інша — зі старим Рейвенвудом.
— Ні, — похитав я головою, — але…
— Та розумію, ти заплутався. Я просто кажу — нікому ні слова. Надсекретна інформація, і ніхто більше не має про це знати.
Я здогадувався, що буде складно. Але щоб настільки…
Починався урок англійської. Заходячи до класу, я досі думав про вчорашнє. Про все це «нічого» і Ліну Дюкейн.
Можливо, справа була в її чудернацькому намисті з купою усіляких фішок, кожна з яких, певно, мала для неї особливе значення. Можливо, справа була у її поношених кросівках, які вона взувала і до джинсів, і до сукні, і здавалося, вона щохвилини збирається здавати спринт. Коли я дивився на неї, то опинявся далеко-далеко від Гатліна. Це теж мало значення.
Напевне, замислившись, я зупинився, і в цю мить хтось врізався мені в спину. Ні, не штовхнув, як минулого разу, а саме врізався, немов цунамі. Ми добряче гупнулись, і в самісіньку мить зіткнення над нами закоротило лампочку. З неї навсібіч полетіли іскри, я швидко втягнув голову в плечі й відступив. Людина позаду мене — ні.
— Ти що, знову хочеш мене вбити? Вдруге за два дні, Ітане?
У класі запала мертва тиша.
— Що? — вичавив я з себе.
— Питаю, знов хочеш мене вбити?
— Я не знав, що ти тут.
— Вчора ввечері ти сказав приблизно те саме.
Вчора ввечері. Два слова, здатні назавжди змінити твоє життя у школі Джексона. Хоча в класі горіла ще купа лампочок, було враження, що все світло зосередилося на нас. Ми опинилися в центрі шоу. Я відчув, що червонію.
— Вибач, тобто привіт, — пробурмотів я, мов бовдур. Ліна здивовано подивилася на мене, зайшла до класу і поклала рюкзак на ту ж парту, за якою сиділа весь тиждень. Прямісінько перед здоровим оком місіс Інгліш.