Відтепер я знав — немає потреби розповідати Ліні Дюкейн, де їй сідати. Хай що там кажуть про Рейвенвудів, але слід віддати їй належне. Я прослизнув на своє місце біля Ліни, де теж просидів увесь тиждень. На забороненій території. От тільки цього разу вона до мене говорила, і тому все здалося іншим. Не те щоб це було погано, але трохи страшнувато.
Ліна стримувалася, щоб не усміхнутись. Я хотів сказати щось розважливе, чи принаймні не бовкнути дурниці. Але нічого не спадало мені на думку, і тут збоку від мене вмостилися Емілі з Ідей Вестерлі й Шарлоттою Чейз. Нічого собі, на шість рядів ближче, ніж зазвичай! Навіть місце у мертвій зоні місіс Інгліш не зможе мене врятувати.
Остання підозріло подивилася на клас.
— Привіт, Ітане, — обернулася до мене Іден і посміхнулася, втягуючи мене в їхню гру. — Як справи?
Я не здивувався, що Іден опинилась у почті Емілі. Ще одна симпатична дівчина, яка не дотягує до рівня Саванни. Іден завжди відводилася другорядна роль — як у житті, так і в команді підтримки. Вона не була в основі й не стрибала з верхівки, а інколи навіть не виходила на поле. Однак Іден завжди намагалася потрапити до основного складу, а ще хотіла вирізнитися. Хоча іншою, як і всі у школі Джексона, вона не була.
— Ми не могли кинути тебе тут самого напризволяще, — втішалася Шарлотта — «номер три», після Емілі й Ідей. Претендувати на більше Шарлотті заважало те, з чим не змирилась би жодна інша дівчина з команди підтримки: не надто струнка фігура. Вона була трохи по-дитячому пухкенькою, і хоча постійно сиділа на дієтах, скинути останні п’ять кілограмів їй ніяк не вдавалося. Звісно, її вини у цьому не було — вона ж постійно докладала зусиль. З’їдала пиріг і не доїдала шкуринку. Наїдалася хліба і залишала м’ясо.
— От нудна книжка, — сказала Емілі, не повертаючи голови. Це вже пахло боротьбою за територію. Можливо, Емілі було на мене начхати, але бачити біля мене племінницю старого Рейвенвуда вона не хотіла теж. — Типу цікаво читати про місто ненормальних. Тут своїх вистачає.
Аббі Портер, котра, як правило, сиділа навпроти здорового ока місіс Інгліш, зайняла місце через прохід від Ліни і ледь помітно їй усміхнулася. Ліна всміхнулася у відповідь і нібито збиралася сказати їй щось дружнє, аж раптом Емілі так зиркнула на Аббі, що стало зрозуміло: традиційній південній гостинності тут не місце. Піти наперекір Емілі Ашер означало автоматично підписати собі вирок, тож Аббі відвернулася від Ліни і з головою поринула в документи учнівської ради. Сигнал прийнято.
Після цього Емілі зміряла Ліну поглядом від самісінької темної маківки й незасмаглого лиця аж до не полакованих рожевим нігтів. Ідей і Шарлотта повернулися обличчям до Емілі, так ніби Ліни не існувало. Нічого собі прийомчик! Справжній бойкот.
Ліна розгорнула потертий зошит на спіральці і почала писати. Емілі теж писала — тільки есемеску на телефоні. Опустивши очі, я сховав у зошит комікс про Срібного серфінгіста (такого собі «міжгалактичного брата» людини-павука). У першому ряду зробити це непомітно було нелегко.
— Гаразд, леді та джентльмени. Оскільки світло погасло не всюди і вам не пощастило прогуляти англійську, поговорімо про аспекти соціальних конфліктів, характерні для невеликих міст, — місіс Інгліш заходилася енергійно писати на дошці. — Сподіваюся, ви всі знайшли вчора час для читання?
Не знала місіс Інгліш, що у нашому класі розгортається не просто соціальний конфлікт, а масштабна атака під керівництвом Емілі.
— Хто може відповісти, чому Аттикус вирішив захищати Тома Робінсона в умовах соціального невігластва й расизму?
— Напевне, Ліна Рейвенвуд, — невинно усміхаючись учительці, підказала Ідей. Ліна проглянула нотатки у зошиті, але не сказала ні слова.
— Стули писок, — прошепотів я трішки голосніше, ніж слід. — Ти знаєш, її не так звати.
— А може, й так. Вона ж у ненормального живе, — приєдналася Шарлотта.
— Мовчи ліпше, — пустила Емілі в хід небезпечну зброю, — подейкують, вони… е-е-е… типу зустрічаються.
— Годі, — місіс Інгліш обернулася до нас здоровим оком, і ми замовкли.
Ліна поміняла позу, і ніжки стільця голосно шкрябнули підлогу. Я нахилився уперед, намагаючись відгородити Ліну від прихвоснів Емілі, так ніби я у прямому сенсі слова міг відрикошетити їхні фрази.
«Але ти не можеш».
Що? Я здивовано розпростав плечі. Обернувся, але ж ніхто до мене не говорив. Подивися на Ліну — вона й досі вся була в зошиті. Класно! Мало того, що мені являються дівчата зі снів і я наспівую неіснуючі пісні, так тепер іще й чую голоси.