— Аммо, в чому справа?
Вона підвела до мене очі й ледь чутно сказала:
— Не можна нічого взяти у тієї книги, не віддавши їй щось навзамін.
Її зморщеною щокою скотилася сльоза.
Не може бути! Я прихилила коліна поряд з дядечком Мейконом, повільно простягнувши руку до його бездоганно виголеного обличчя. Зазвичай воно зігрівало оманливою, майже людською теплотою, яку дядькові давали мрії і сни смертних. Однак не сьогодні. Сьогодні його шкіра була крижаною, як у Ридлі. Як у мерця.
Не віддавши їй щось навзамін…
— Ні… будь ласка, ні…
Я вбила дядька Мейкона, і навіть не пройшла ще обрання! Я ще не стала світлою, а все одно його вбила…
І тоді мене знову переповнила лють. Навколо нас завирував вітер, кружляючи і шарпаючись, як моя внутрішня негода. Все це щось мені нагадувало, було до болю знайомим, і ця книга — вона ж зробила жахливий обмін, про який я її не просила. І раптом…
Обмін.
Якщо дядько Мейкон лежав там, де раніше був мертвий Ітан, то чи не міг Ітан ожити?
Я кинулася до склепу. Застиглий пейзаж в осяйному золотому світлі раптом явив мені його поодалік, там, де раніше біля Мовчуна у високій траві лежав дядько Мейкон. Я пішла до нього. Взяла його за руку, але вона досі була холодною. Ітан не ожив, а дядько Мейкон помер.
Що я накоїла? Я ж втратила їх обох! Опустившись на землю, я поклала голову Ітанові на груди і залилася сльозами. Я тримала його руку в себе на щоці, пригадуючи, як він завжди намагався заперечити мій фатум, як не хотів прощатися зі мною.
Тепер настала моя черга:
— Я не збираюся прощатись. Ні!
Невже прийшов час безпорадного шепоту поміж зітлілої трави?
А потім я відчула: Ітанові пальці почали стискатись і розтискатись, шукаючи мою долоню.
«Л.»?
Я заледве чула його. Поцілувавши йому руку, я усміхнулася й заплакала.
«Ти тут, Ліно-худі-коліна?»
Я сплела наші пальці і поклялася, що ніколи його не покину. А потім підставила обличчя під дощ, щоб він змив з мене сажу.
«Я тут».
«Не йди».
«Я нікуди не йду. І ти теж».
12.ІІ
Проблиск надії
Я подивився на мобільний. Він зламався.
Годинник і досі показував 23.59.
Але я знав, що вже було далеко за полуніч, бо навіть незважаючи на дощ, розпочалися фінальні змагання феєрверків. Битва на Медовому пагорбі відлунала ще на один рік.
Я лежав посеред мокрої ріллі, умиваючись дощем, і крізь димну завісу спостерігав за тим, як маленькі вогні намагалися спалахнути у плакучому небі. Я не міг зосередитися. Впавши, я вдарився головою, та й не тільки — болів живіт, стегно й увесь лівий бік. Амма вб’є мене, коли я ось такий, побитий, повернуся додому.
Мені запам’яталася лише єдина мить, коли я тримався за ту недолугу статую янгола, а потім опинився на спині посеред багнюки. Певно, шматок пам’ятника відпав, коли я вилазив на склеп, або ж усе це трапилося за інших обставин. Скоріше за все, мене, непритомного, виніс Лінк, але й зараз, після відключки, я нічого не міг пригадати.
Мабуть, саме тому не зрозумів, чому Маріан, бабуся і тітка Дел плакали біля склепу. Ніщо б не могло підготувати мене до того, що я побачив усередині.
Тіло. Мейкон Рейвенвуд. Мертвий.
Можливо, він завжди був мертвий, але тепер його не було з нами. Це все, що я міг сказати. Тоді Ліна припала до його тіла, і їх обох омив дощ.
Мейкон Рейвенвуд уперше змок від зливи.
Наступного ранку я склав докупи ще кілька подій з Ліниного дня народження. Постраждав лише Мейкон. Вочевидь, Гантинг подужав його після того, як я знепритомнів. Бабуся пояснила, що кров поживніша за сни, а тому навряд чи Мейкон зміг би протистояти брату. Та все одно він ризикнув боротися.
Мейкон завжди казав, що зробить для Ліни все, що завгодно, і врешті-решт дотримався слова.
З усіма іншими нібито все було гаразд. Принаймні фізично. Тітка Дел, бабуся і Маріан понуро повернулися до маєтку, а за ними слідом поплентався Мовчун, скімлячи, як покинутий цуцик. Тітка Дел не могла збагнути, що трапилося з Ларкіном, але ніхто не наважувався розповісти їй про те, що в її сім’ї виявилося не одне, а два недобрих створіння.
Місіс Лінкольн нічого не пам’ятала, а Лінк сяк-так намагався їй пояснити, що вона робить серед ночі на полі бою у корсеті, спідницях і панталонах. Вона була в шоці, що опинилася в колі родичів Мейкона Рейвенвуда, але, прямуючи з Лінком до тарабайки, вела себе цілком пристойно. У Лінка з’явилася купа запитань, але я вирішив, що вони почекають до алгебри — треба ж нам буде чимось зайнятись, коли все повернеться у звичне русло. Хай коли це станеться.