Ліна розвернулася і попрямувала через лимонні дерева до тамтого кінця саду.
— Чекай! — покликав я її, але вона не зупинилася. Перечіпаючись через коріння, я кинувся її наздоганяти.
Ліна дійшла до останнього дерева і стала на місці.
— Не треба.
— Що?
Вона навіть не повернулася в мій бік.
— Залиш мене, доки все ще добре.
— Я не розумію, про що ти. Серйозно. Але намагаюся збагнути — зараз, тут.
— Забудь.
— Ти гадаєш, у тебе найзаплутаніша історія в світі?
— Ні. Але особлива.
Ліна хотіла вже йти, та я після недовгого вагання поклав руку їй на плече. Воно було нагріте вечірнім сонцем. Під сорочкою я навіть відчув кісточку, і в цю мить Ліна стала для мене такою ж тендітною, як уві сні. Дивно, та коли вона дивилася мені у вічі, то здавалася міцнішою за сталь. Мабуть, уся справа була в її очах.
Ми простояли так іще хвилину, а потім Ліна здалася. Обернулася, і я почав знову:
— Послухай, відбувається щось дивне. Сни, музика, запахи, а тепер іще й медальйон. Так наче нам приречено було стати друзями…
— Ти сказав — запахи? — злякано запитала Ліна. — У тому ж реченні, що й друзі?
— Ну… гадаю між реченнями була крапка.
З тим самим острахом вона подивилася на мою руку, і я зняв її з плеча. Але відпустити Ліну не міг. Я зазирнув їй у вічі — по-справжньому зазирнув — можливо, вперше. Зелена безодня була нескінченною, настільки глибокою, що здавалось, я ніколи не зможу сягнути її дна. Цікаво, що б означали ці очі за Амминою теорією про дзеркало душі.
«Надто пізно, Ліно. Ти вже мій друг».
«Я не можу».
«Ми разом у цій історії».
«Будь ласка, повір мені, це не так».
Вона швидко відвела погляд і прихилила голову до лимонного дерева. Мені стало її шкода.
— Я знаю, ти не такий, як вони, але дещо про мене ти ніколи не зрозумієш. Не знаю, чому ми так спілкуємося, чому нам сняться однакові сни…
— Але я хочу з’ясувати, в чому річ.
— За п’ять місяців мені виповнюється шістнадцять, — вона підняла списану числами руку. 151. — До цієї дати залишився сто п’ятдесят один день.
її день народження. Вона рахувала дні до свого шістнадцятиліття.
— Ітане, ти не знаєш, що це означає. Ти нічого не відаєш. На той час мене вже тут може не бути.
— Але зараз ти тут.
Вона подивилася повз мене — в бік дядькового будинку — і нарешті заговорила, так і не підводячи до мене очей.
— Тобі ж подобається поет Буковскі?
— Так, — спантеличено відповів я.
— Облиш.
— Не розумію.
— У нього це слово написане на могилі, — і вона зникла в отворі кам’яної стіни.
П’ять місяців. Я не розумів, про що вона, але відчув щось знайоме.
Паніку.
Коли я вибіг із саду, її годі було шукати. Вона зникла, як видіння, залишивши по собі тільки шлейф знайомого аромату. Дивно: що далі вона від мене тікала, то більше я хотів її наздогнати.
«Облиш».
Ні, на моїй могилі буде написане щось цілком інше.
12.ІХ
Сестри
На щастя, коли я прийшов додому, на столі мене ще чекала вечеря. Я кажу «на щастя», бо Амма вбила б мене, як би я не поїв після школи. Однак я не врахував той факт, що після уроку англійської увімкнувся загальногатлінівський телефонний зв’язок, і кілька годин поспіль принаймні півміста набирало Аммин номер.
— Ітане Бейт, це ти? Якщо так, то у тебе великі неприємності.
Почулося знайоме постукування — все виявилось гірше, ніж я міг чекати. Пригнувшись у дверях, я прошмигнув на кухню — і побачив Амму біля столу в робочому цупкому фартуху з чотирнадцятьма кишенями для цвяхів — достатньо міцному, щоб витримати на собі зо дві пари дрилів. У руках вона тримала сікач, а на столі насипом лежала морква, капуста й інші не відомі мені овочі. Я знав, що для фаршированих млинців по-китайському потрібно було скришити більше інгредієнтів, ніж для будь-якої іншої Амминої страви. І якщо Амма обрала зі своєї блакитної пластикової скриньки саме цей рецепт, це ще не означало, що вона в захваті від китайської кухні.
Я намагався якось усе пояснити, але нічого не вийшло.
— Дзвонив твій тренер, і міс Інгліш, і директор Гарпер, і Лінкова мама, і ще половина жінок з ДАР. А ти знаєш, як я ненавиджу спілкуватися з усіма цими дамочками. Там же одна краща за іншу.
У Гатліні була купа жіночих організацій, але на чолі їх усіх стояли ДАР. Вступити до лав «Дочок Американської революції» можна було, лише довівши свою приналежність до справжніх патріотів Американської революції, а це в свою чергу давало право діставати всіх порадами, перемивати людям кістки, господарювати де не треба і повчати сусідів, у які кольори їм фарбувати будинки. От тільки на Амму це не поширювалося. Хотів би я побачити, як би вони «повчали» її.