— І всі казали одне й те саме: ти вибіг зі школи посеред уроку слідом за цією дівчиною, Дюкейн.
По дошці покотилася ще одна морквина.
— Так, Аммо, але…
Вона розрубала капусту навпіл:
— А я кажу — мій Ітан не може без дозволу піти з уроку і пропустити тренування. Це якась помилка. Ви переплутали його з якимсь іншим невихованим хлопцем, який не поважає вчительку і ганьбить свою родину. Це не може бути мій Ітан, якого я виростила ось тут у цьому домі.
Дошкою покотилося пір’я зеленої цибулі.
Що ж, я скоїв найтяжчий злочин і змусив Амму хвилюватися. Найгірше за все, що про це знають її затяті вороги — Лінкова мама і дамочки з ДАР.
— Що ти можеш сказати на свій захист? Чому ти побіг зі школи як ошпарений? Тільки не кажи, що причина цьому — якесь дівчисько.
Я зітхнув. Про що можна було говорити? Що я кілька місяців бачив сни про якусь загадкову дівчину, яка потім з’явилася в Гатліні й виявилася племінницею Мейкона Рейвенвуда? Що на додачу до цих незрозумілих видінь я бачив страхіття ще з якоюсь абсолютно не відомою мені жінкою, котра жила в роки Громадянської війни?
Такі пояснення позбавлять мене клопоту приблизно тоді ж, як вибухне сонце і вся сонячна система полетить у чорну Діру.
— Ти не знаєш усієї історії. З Ліни знущалися, розумієш? Дражнили її за те, що вона племінниця Рейвенвуда, казали, ніби він у катафалку возить мерців… Її образили, і вона вибігла з класу.
— Я чекаю, доки ти поясниш, як це стосується тебе.
— Чи не ти завжди кажеш мені «йти шляхами Господніми»? Хіба Бог не хотів би, аби я заступився за ображеного?
З виразу Амминих очей я зрозумів, що це її зачепило.
— Не згадуй імені Божого всує, намагаючись виправдатися за порушення шкільних правил! А то клянуся — вийду надвір, знайду лозину і приведу тебе до тями! І байдуже мені, скільки тобі років, чув?
Амма ніколи не била мене; тільки раз пробіглася за мною з різкою для більшого страху, але зараз краще було про це промовчати.
Конфлікт загострювався, я мав її переключити на щось інше. Мені страшенно кортіло дістати медальйон із задньої кишені, та й Амма так любила таємниці! Вона вчила мене читати по детективах і кросвордах, у які я зазирав їй через плече. І тоді мені було чотири роки! У дитячому садочку я єдиний прочитав на дошці слово «експертиза», бо воно нагадало мені слово «судмедексперт». Медальйон потягнув би на гарну таємницю, а про видіння з війною можна було й не казати.
— Так, Аммо, я винний, пробач мені. Я не повинен був бігти зі школи, але хвилювався, чи все гаразд із Ліною, бо на уроці прямо біля неї луснуло вікно і вона поранилась. Я просто вирішив її провідати.
— Ти був у тому будинку?
— Так, але точніше — біля будинку. У неї дуже сором’язливий дядько.
— Так розповідаєш, наче знаєш про нього те, чого не знаю я, — зиркнула на мене Амма. — І-м-б-е-ц-и-л.
— Що?
— Це означає, що ти дурниці мелеш, Ітане Бейт.
Я дістав з кишені медальйон і підійшов до плити, де стояла Амма.
— Ми знайшли ось це за будинком, — сказав я і простягнув до неї долоню з медальйоном. — На ньому щось написано.
Вираз Амминого обличчя мене приголомшив — вона ніби угледіла духа.
— Аммо, все нормально? — торкнувся я її ліктя — раптом вона зомліє, то хоч встигну її зловити. Натомість вона сахнулася від мене, як від гарячої сковорідки.
— Де ти це взяв? — сказала вона пошепки.
— На землі знайшов. У Рейвенвуді.
— Ні, не у Рейвенвуді.
— Ти знаєш, чиє це?
— Ані руш. Стій тут, — звеліла Амма, вибігаючи з кухні.
Але я не послухався і побіг за нею до спальні. Аммина спальня завжди була більше схожа на аптеку чи на бібліотеку, ніж на звичайну кімнату: тут стояло односпальне біле ліжко, над яким висіли ряди полиць. Усі вони були заставлені акуратно згорнутими газетами (Амма ніколи не викидала навіть розгаданих кросвордів) і баночками з кришечками, де вона тримала різноманітні складові для виготовлення амулетів. Серед них був стандартний набір — сіль, різнобарвне каміння, трави. Потім особливі складові — якесь коріння і покинуті пташками гнізда. На найвищій полиці купчилися баночки з землею. Я був лише за кілька кроків позаду Амми, а вона творила щось дивне — дивне навіть як на неї. Коли я опинився у дверях, вона зі швидкістю світла перебирала шухляди.
— Аммо, ти…
— Я тобі казала бути на кухні? І не заходь сюди з тією штукою! — заверещала Амма, щойно я зробив крок до її кімнати.