Я відвіз їх за чотири квартали на денну службу до Євангелістської місіонерської баптистської церкви, а потім посадив тітку Мерсі у візочок і повіз доріжкою з гравію. Цей відтинок виявився довшим, ніж до церкви, бо що п’ять кроків колеса вгрузали у каміння, і я мав розгойдувати візок, мало не виштовхуючи бабцю на доріжку. Доки я довіз її, то втомився до смерті, а в церкві ділилася свідоцтвом вже третя жіночка, розповідаючи про те, як Господь урятував її троянди від шкідників, а її хвору руку зцілив від артриту. Я крутив медальйон у кишені джинсів і ніяк не міг збагнути: звідки з’явилося це видіння? Чому ми більше не змогли його побачити?
«Ітане, стій. Ти не розумієш, що коїш».
Я знову почув Лінин голос.
«Не чіпай його!»
Церква почала зникати, і я відчув, як Ліна стискає мою долоню.
Женев'єва не могла прийняти це як даність. Ґрінбраєр зжирала пожежа. Вогонь ласував будинком, з'їдаючи перила і ковтаючи веранду. Солдати виносили антикваріат і картини, як звичайні крадії. Де всі? Можливо, вони теж ховаються у лісі? Листя тріщало від вогню. Женев'єва відчула, що позаду неї хтось є, та ще не встигла вона обернутися, як невідомий затулив її рот брудною рукою. Вона ухопилася за його зап'ясток, щосили намагаючись відтягти руку від обличчя.
Хватка ослабла.
— Женев'єво, це я.
— Що ти тут робиш? З тобою все гаразд? — Женев'єва пригорнула до себе солдата, одягнутого у лахміття колись почесної сірої форми конфедерата.
— Звісно, люба, — відповів Ітан, але вона знала, що це зовсім не так.
— Я думала, ти…
Майже два роки з дня призову Ітана Женев'єва отримувала від нього тільки листи, але з часу битви на Рівнинах не мала ані звістки. Вона знала, що чимало солдатів, які пішли тоді за генералом Лі, так і не повернулися з Вірджинії. І змирилася з думкою, що вікуватиме сама, і була певна, що Ітана вже немає. Але він стояв перед нею! Вона не вірила своїм очам.
— Де інші солдати?
— Востаннє я бачив їх біля Самміта.
— Що значить — востаннє? Вони мертві?
— Не знаю. Тоді ще були живі.
— Нічого не розумію.
— Женев'єво, я дезертир. Я не можу більше боротися за те, у що не вірю, особливо після того, що бачив. Більшість хлопців безглуздо проливали кров на бавовняних полях, узагалі не розуміючи, навіщо ця війна.
Ітан узяв її холодні долоні шершавими руками.
— Я зрозумію, якщо ти зараз мені відмовиш. У мене ані грошей немає, ані честі.
— Ітане Картер Вейт, мені байдуже, чи є у тебе гроші. І ти найшляхетніший з людей, що я зустрічала в житті. Мені байдуже, що батько вважає, ніби між нами прірва, це не так. Ти нарешті вдома, і ми можемо одружитися.
Женев'єва пригорнулася до нього, хвилюючись, що він зникне, щойно вона його відпустить. Запах повернув її в ніч. Запах палаючих лимонів, палаючих життів.
— Треба йти до річки, мама має бути там. Вони, скоріше за все, пішли на південь до тітки Маргарет.
Однак Ітан не встиг відповісти: він почув, як хтось ламає гілки, пробираючись крізь чагарник.
— Стань за мною, — звелів він Женев'єві, ховаючи її за спиною і стискаючи другою рукою рушницю. Кущі розійшлися, і перед ними у чорній від диму нічній сорочці з'явилася куховарка Айві. Вона закричала, не помітивши від страху, що мундир військового був сірий, а не блакитний.
— Айві, як ти? — кинулася до неї Женев'єва, а куховарка вже ледь трималася на ногах.
— Що ви тут робите, міс Женев'єво?
— Я сподівалася встигнути. Я хотіла попередити вас.
— Пізно, дитинко, пізно. Та й що б ти могла вдіяти! Ці сині шуліки вибили двері та вдерлися в будинок, як до себе додому. Накинули оком на те, що можна було забрати, а потім підпалили дім та й усе…
Айві заледве можна було зрозуміти. Вона задихалася від страху, диму і власних сліз.
— Я таких нелюдів за все життя не бачила. Палили будинки, жінок палили живцем. Всі вони відповідатимуть за це перед усемогутнім Богом! — захлинулася Айві криком.
Ще якусь мить її слова витали в повітрі.
— Як це, палили живцем?
— Тримайся, дитинко.
Женев'єва відчула, як підкосилися ноги. Вона стала навколішки, просто у бруд, умиваючись дощем і слізьми. Мама, сестра, Ґрінбраєр — усе зникло.
Женев'єва підвела очі до неба: