— Бог відповість за це переді мною.
Видіння зникло так само швидко, як і з’явилося. Я знову дивився на священика, Ліни вже не було. Вона щезла.
«Ліно!»
Вона мовчала. Я сидів, зарошений холодним потом, затиснутий між тіткою Мерсі й тіткою Грейс, які шукали у гаманцях монетки для пожертви.
Пожежа, яка забрала людей, пожежа, яка знищила лимонний сад. Будинок, у якому Женев’єва, скоріш за все, загубила свій медальйон. Медальйон із датою народження Ліни, лише в іншому столітті. Ясно, чому Ліна не хотіла бачити ці видіння. Я починав її розуміти.
Простих збігів не буває.
14. IX
Справжній Мовчун Редлі
У неділю ввечері я перечитував «Ловця у житі», сподіваючись таким чином швидше себе приспати. От тільки ані сон, ані втома ніяк не з’являлися, та й читати я не міг, бо книжка, як то кажуть, «не йшла». Мені ніяк не вдавалося зануритися в неї, розчинитися у персонажі Голдена Колфілда, перевтілитися. А без цього читання було неможливим.
У моїй голові роїлися думки, голоси, пожежа й медальйони. Постійно з’являлися незнайомі люди, незрозумілі видіння.
І ще дещо. Я відклав книжку і закинув руки за голову.
«Ліно, ти тут?»
Я втупився у блакитну стелю.
«Чому мовчиш? Я знаю, що ти там… чи тут… словом, знаю, що ти є».
Я чекав, аж доки не почув її голос. Він виринав поступово, як згадка, як ніжна і яскрава замальовка у пам’яті.
«Ні, не зовсім так».
«Так-так. Ти весь вечір була у мене в голові».
«Ітане, я сплю. Тобто спала».
Я усміхнувся.
«Ні, не спала. Слухала».
«Не слухала».
«Та визнай це. Слухала».
«От хлопці. Ви такі впевнені, що дівчата думають тільки про вас! А може, мені книжка подобається».
«А ти що, можеш подумки опинитися де завгодно?»
Ліна довго не відповідала.
«Не завжди. Але сьогодні так вийшло. Я досі не знаю, як так виходить».
«Може, когось про це розпитати?»
«Кого?»
«Хтозна. Що ж, доведеться усе з’ясовувати нам самим. Хоча, в принципі, як і решту».
Знову запала тиша. Я намагався не думати, чи не налякало її слово «нам», якщо, звісно, вона дійсно мене чула. Можливо, справа була в іншому: Ліна ж страшенно не хотіла, аби я щось про неї дізнався.
«Облиш».
Я всміхнувся, відчуваючи, як у мене поволі заплющуються очі. Повіки налилися свинцем.
«Не облишу».
Я вимкнув світло.
«Добраніч, Ліно».
«Добраніч, Ітане».
Я сподівався, що бодай деякі думки залишаться для неї непочутими.
Баскетбол. Треба більше думати про баскетбол. І доки я прокручував у голові нові кидки і подачі, очі потроху заплющувалися, тіло розслаблялося, поринало в сон…
…тонуло.
Я тонув.
Борсався у зелених хвилях, які накривали мене з головою, шукав замулене дно річки, можливо, ріки Санті, але кругом була порожнеча. Я бачив у воді якесь тьмяне світло, але не міг дістатися поверхні.
І йшов на дно.
«Сьогодні мій день народження, Ітане. Почалося».
Я випірнув. Ліна силкувалась ухопити мене за руку, я вигнувся, щоб дотягнутися до неї, але нас розносило течією, і я більше не міг триматись. Я бачив, як її маленька бліда долонька зникає в темряві, й хотів закричати, але рот заливала вода. Я задихався, я непритомнів.
«Я ж тобі казала: облиш мене!»
…Я сів у ліжку. Футболка цілком змокла. Подушка теж. І волосся. В кімнаті було вогко, все липло. Напевно, я знову залишив вікно відчиненим.
— Ітане Вейт, ти мене чуєш? Ти мав бути за столом з вечора, бо ще мить — і сніданку не їстимеш цілий тиждень!
Я сів за стіл саме в ту хвилину, коли на тарілку, поміж хлібцями і підливою, зіслизнула яєчня з трьох яєць.
— Доброго ранку, Аммо.
Амма стояла до мене спиною і не надто хотіла повертатися.
— Тепер ти знаєш, що це до добра не доведе. І не треба плювати мені в спину і казати, що це дощ.
Вона досі тримала на мене образу, і я не знав точно, за що: чи що втік зі школи, чи що приніс додому медальйон. Можливо, й за те, й за те, але я на неї не сердився. Зазвичай у мене в школі все було добре. Таке трапилося вперше.
— Аммо, вибач за той випадок у п’ятницю. Цього більше не станеться, все буде гаразд.
її обличчя трішки подобрішало, і вона сіла навпроти мене.
— Не знаю, не знаю. Всі ми робимо вибір, а у вибору є наслідки. Відчуваю, тобі за твій учинок у школі ще перепаде, тож, може, хоч зараз мене послухаєш. Тримайся від Ліни Дюкейн і її дому подалі.
Це було несхоже на Амму — дотримуватися тієї ж думки, що й усе місто, хоча думка міста зазвичай була хибною. Амма хвилювалася — я помітив це з того, як вона мішала каву, хоча молоко давно розчинилося. Вона завжди хвилювалася за мене, і я дуже її любив, але відтоді як я показав їй підвісок, щось змінилось. Я підвівся з-за столу, підійшов до неї і міцно обійняв. Вона, як і завжди, пахла графітом і цукерками з перцем.