Я знову подивився на центральний вхід.
— Хочеш, я скажу тобі, про що вони говорять?
— Як? — кинула вона на мене скептичний погляд.
— Це ж Гатлін. Тут немає секретів.
— Щось дуже неприємне? — відвела очі Ліна. — Вважають, що я псих?
— Щось у тому роді.
— Небезпечна для школи?
— Можливо. Тут не надто дружньо ставляться до диваків, а більшого дивака за Мейкона Рейвенвуда годі шукати. Тільки без образ, — усміхнувсь я.
Пролунав перший дзвоник. Ліна схвильовано ухопила мене за рукав:
— Минулої ночі я бачила сон. А ти?..
Я кивнув. Закінчувати фразу не було потреби. Я знав, що у тому сні ми були разом.
— У мене навіть волосся намокло.
— В мене теж, — простягнула вона руку. На її зап’ястку від моїх пальців залишилися відмітини. Це я хапав її у сні, коли вона танула в темряві. Я сподівався, бодай це їй не снилося, але, судячи з виразу її обличчя, якраз навпаки.
— Ліно, пробач.
— Ти не винен.
— Не розумію: чому ці сни так схожі на реальність?
— Я намагалася тебе попередити, щоб ти тримався від мене подалі.
— Ага. Вважатиму себе попередженим.
Триматися від неї подалі не входило в мої плани. Навіть наражаючись на шкільні сутички. Мені було так радісно від того, що поряд зі мною є людина, яка мене розуміє, з якою я можу бути таким, як є! З Ліною я справді міг поговорити, а у Ґрінбраєрі — там у саду, серед високої трави — мені взагалі здалося, що ми можемо балакати цілісінькі дні й навіть довше. Допоки вона буде поряд.
— А як щодо твого дня народження? Чому ти сказала, що тебе тут може не бути?
Ліна швидко змінила тему:
— Що з медальйоном? Ти бачив те, що й я? Пожежу — у другому видінні?
— Так. Я сидів посеред церкви і мало не впав з лавки. Але я дещо дізнався від Сестер: ініціали ІКВ належать Ітану Картеру Вейту, моєму двоюрідному пра-пра-прапрадіду. Мої божевільні бабці розповіли, що мене назвали на його честь.
— Тоді чому ж ти не впізнав його ініціалів?
— Ось це дуже цікаво. Я ніколи про нього не чув — у нашому фамільному древі його просто немає.
— А ЖКД? Це Женев’єва, правильно?
— Цього вони не знали, але певно, що так. Видіння саме про неї, а «Д» у її ініціалах, безперечно, означає Дюкейн. Я хотів запитати Амму, та коли вона побачила медальйон, у неї мало очі з орбіт не повилізали. Ніби той медальйон був тричі проклятий, добряче зурочений та ще й настояний на відьомському зіллі. А до батькового кабінету, де той зберігає старі мамині книжки про Гатлін і війну, я все одно не зайду… А ти могла б запитати у дядька.
— Він нічого не скаже. А де медальйон зараз?
— У мене в кишені, у мішечку з порошком. Амма цим порошком скрізь посипала, щойно медальйон побачила. Але зараз вона думає, що я його закопав назад у землю.
— Напевне, вона ненавидить мене.
— Не більше і не менше, ніж усіх дівчат. Ну тобто моїх подруг. Ну тобто моїх друзів серед дівчат, — геть заплутавсь я. — Ходімо краще на урок, доки ми не влипли у ще цікавішу історію.
— Я взагалі збиралася їхати додому. Знаю, що рано чи пізно я з ними все одно зустрінуся, але хочу ще бодай на день відстрочити цю зустріч. Така собі опозиція.
— А ти не заробиш собі ще більших неприємностей?
— Від кого? — засміялася вона. — Від мого сумнозвісного дядечка Мейкона Рейвенвуда, який вважає, що школа — це марнування часу, а зразкові мешканці Гатліна не варті, щоб з ними спілкуватися? Та він тільки зрадіє.
— Тоді навіщо ти взагалі ходиш до школи? — запитав я, не уявляючи, щоб Лінк бодай день відсидів за партою, аби його щоранку в буквальному сенсі не виганяла з дому місіс Лінкольн.
Ліна покрутила на ланцюжку одне з брязкалець — семикутну зірку.
— Я гадала, тут буде по-іншому. Сподівалася, що у мене з’являться друзі і що я зможу попрацювати в шкільній газеті. Таке.
— Попрацювати в газеті? В «Обструкціоністі»?!
— Я хотіла записатися в редколегію в попередній школі, але мені сказали, що у них усе зайнято. І це при тому, що їм бракувало людей і вони вчасно не встигали подавати матеріали, — Ліна відвела схвильований погляд. — Мені час.
Я відчинив їй дверцята.
— Думаю, тобі потрібно поговорити про медальйон із дядьком. Він може знати більше, ніж тобі здається.
— Повір, що ні.
Я зачинив дверцята. З одного боку, мені страшенно хотілося, щоб вона залишилась, але з другого, відчував полегшення: сьогодні мені й так доведеться багато що з’ясувати.
— Хочеш, щоб я здав його за тебе? — запитав я про її зошит на передньому сидінні.
— Ні, це не домашка, — вона відчинила бардачок і вкинула зошит туди. — Там нічого немає.