Нічого, про що б вона хотіла мені розповісти.
— Ти ліпше йди, доки Товстун не почав перекличку.
Не встиг я й слова мовити, як вона завела машину і з’їхала з бордюру, помахавши мені рукою.
Я почув гавкіт, а коли обернувся, то всього за кілька метрів помітив величезного чорного рейвенвудівського пса і людину, на яку він гарчав.
Мені посміхалася місіс Лінкольн. Собака шкірив зуби, на його загривку дибки стояла шерсть. Місіс Лінкольн дивилася на нього з такою відразою, ніби це був сам Мейкон Рейвенвуд. Якби між цими двома зав’язалася сутичка, не знаю, хто б і переміг.
— Дикі собаки переносять сказ. Треба сповістити владу!
Аякже.
— Так, мем.
— Хто це щойно поїхав на дивній старій чорній машині? Ви про щось довгенько говорили.
Місіс Лінкольн і так знала відповідь. Це було не запитання. Це було звинувачення.
— Мем?
— Щодо недавніх дивних подій: директор тільки-но сказав мені, що він може перевести цю дівчинку, родичку Рейвенвуда, до будь-якої школи в трьох районах поблизу Гатліна. І подалі від школи Джексона.
Я змовчав. І навіть на неї не подивився.
— Ітане, ми несемо за це відповідальність — директор Гарпер, я, всі батьки й матері Гатліна. Ми маємо вберегти молодь від небезпеки і небезпечних людей.
Це означало «людей, не схожих на мене».
Вона погладила мене по плечу, так само як погладила Емілі менш ніж десять хвилин тому.
— Я не сумніваюся, що ти мене розумієш — врешті-решт, ти ж свій. Тут народився твій тато, тут похована твоя мама. Ти — звідси. Не всім так пощастило.
Я аж витріщив на неї очі, але не встиг розтулити рота, як вона вже була за кермом свого бусика.
Цього разу місіс Лінкольн розвернула кампанію не зі спалення книжок.
Коли я зайшов до класу, все повернулося у незвично звичайне русло, підозріло звичайне. Я очікував, що сьогодні до школи здійснить паломництво половина батьків Гатліна, але цього не сталося. За обідом я, як завжди, з’їв три порції шоколадного пудингу, і все нібито не віщувало біди, хоча я чудово розумів, про кого і про що ми з хлопцями не говоримо. Навіть вигляд Емілі, яка всю англійську штампувала есемески, доводив, що нічого не змінилося. Окрім того, що я знав, кому і що вона пише. Тобто, як я й казав, усе було незвично звичайним.
Аж поки Лінк не підвіз мене додому після тренування і я не вирішив зробити дещо абсолютно божевільне.
Амма стояла на порозі — на мене чекали великі неприємності.
— Ти її бачив?
Очікуване запитання.
— Її в школі не було.
По суті, майже правда.
— Може, то й на краще. Біда ходить слідом за тією дівчиною, як собака Рейвенвуда за своїм хазяїном. Не треба нам тієї біди в дім.
— Я в душ. А вечеря скоро? Бо ми з Лінком хотіли увечері ще один проект закінчити, — гукнув я зі сходів, намагаючись не робити на своїх словах зайвий акцент.
— Проект? Який проект?
— З історії.
— А куди ви їдете і коли ти будеш удома?
Я мовчки зачинив двері у ванну. У мене був план, але його треба було вплести у правдоподібну історію.
Десять хвилин потому, сидячи за столом, я вже знав, що сказати. Придумка була не те щоб бездоганна, але найкраща з того, що я спромігся вигадати за десять хвилин. Залишилося тільки її розповісти. Брехун з мене такий собі, а Амму нелегко обманути.
— Лінк забере мене після вечері, й ми поїдемо до бібліотеки. Працюватимемо там до закриття… ну, це десь до дев’ятої-десятої години, — сказав я, виливаючи на шматочки свинини гірчичний соус. Це фірмовий соус Гатліна до смаженого м’яса, одна з небагатьох фішок міста, не пов’язана з війною.
— До бібліотеки?
Коли я говорив Аммі неправду, то завжди хвилювався, а тому намагався робити це нечасто. Сьогодні це дивне відчуття в животі було таким сильним, що мені навіть вечеря не лізла в горло, але я знав, що маю їсти. Амма точно вимірювала кожну порцію: якщо я з’їм дві тарілки, то вона щось запідозрить, якщо одну — відішле мене у ліжко з градусником та імбирним пивом. Тому я кивнув і узявся доїдати другу тарілку свинини.
— Ти не був у бібліотеці, відколи…
— Твоя правда.
Відколи померла мама.
Бібліотека і для мами, і всієї нашої сім’ї була другою домівкою. Ми приїздили туди щосуботи по обіді, і я, ще малим хлоп’ям, блукав між стелажів, витягуючи з полиць книжки, на яких був піратський човен, лицар, солдат чи космонавт.
Мама зазвичай казала: «Це моя церква, Ітане. Ось тут наша служба».
Завідувачка бібліотеки, Маріан Ашкрофт, була маминою подругою з незапам’ятних часів, другим після мами найрозумнішим істориком Гатліна і — до минулого року — її колегою-дослідницею. Вони разом навчалися в університеті Дюка, а коли Маріан захистила дисертацію з афро-американістики, то переїхала до Гатліна, щоб разом з мамою дописати їхню першу книжку. Коли сталася аварія, вони дописували вже п’яту.