З того часу я й на поріг бібліотеки не ступав, та й досі не був готовий. Однак я знав, що Амма ніколи не заборонить мені туди йти і навіть не перевірятиме, чи сказав я їй правду. Маріан Ашкрофт теж була членом родини, а для Амми, яка любила маму так само сильно, як і її подруга Маріан, родина була важливішою за все.
— Ну то поводься як слід і голосно не розмовляй. Ти знаєш, що сказала б мама: будь-яка книга — це Біблія, а де Біблія — там і Храм Божий.
Як я й казав, мама б ніколи не приєдналася до ДАР.
Посигналив Лінк — дорогою на репетицію він мав підвезти мене до місця призначення. Я вибіг з кухні з докорами сумління, що не піддався бажанню обійняти Амму і розповісти їй усе, як тоді, коли мені було шість років і я виїв із буфета всі желейні цукерки. Можливо, Амма мала рацію. Може, я дійсно продірявив небо, і Всесвіт ось-ось має впасти мені на голову.
Я підійшов до дверей Рейвенвуду, стискаючи у руці блискучу блакитну теку — моє виправдання за неочікуваний візит. Я мав сказати, що привіз Ліні домашнє завдання з англійської, яку вона сьогодні пропустила, — це був доволі переконливий привід на порозі мого будинку, але не надто переконливий, як мені вже почало здаватися, тут.
Навряд чи я вчинив би так у якомусь іншому випадку, але було очевидно, що Ліна не збиралася запрошувати мене в гості. А старий Рейвенвуд міг щось знати. Так підказувало моє шосте чуття.
Чи, можливо, причина була в іншому — я хотів її побачити. День без урагану на ім’я Ліна був нудний, і я взагалі не знав, як зміг висидіти вісім уроків без усіх тих пригод, які вона приносила з собою. Без усіх тих пригод, які я сам хотів влаштувати під її впливом.
Я бачив, як із затінених гіллям вікон ллється світло, чув музику, яка долинала знизу. Це були старі пісні Саванни, написані поетом з Джорджії, якого дуже любила мама. «У прохолоді вечора» — такі лунали слова.
Ще до того, як я постукав, з будинку почувся гавкіт пса. Двері відчинилися. Переді мною з’явилася Ліна — босонога і вже в іншому вбранні. На ній була чорна сукня з вишитими пташками, і вона мала такий вигляд, ніби зібралася до дорогого ресторану, а я, у своїй драній футболці та джинсах, — хіба що до забігайлівки «Мороз». Ліна вийшла на веранду і зачинила по собі двері.
— Ітане, що ти тут робиш?
Я незграбно простягнув їй теку:
— Приніс тобі домашнє завдання.
— Повірити не можу! Я ж казала: дядько не любить незнайомців, — вона вже виштовхувала мене з ґанку. — Швидко, йди.
— Я гадав, ми зможемо з ним поговорити.
Позаду нас я почув покашлювання, а коли обернувся, то побачив рейвенвудівського пса, а за ним і самого Рейвенвуда. Я спробував приховати подив, але навряд чи це мені вдалося, особливо коли я від несподіванки мало не підстрибнув на сходах.
— Такі слова я чую нечасто. І не бути мені джентльменом з Півдня, якщо я вас розчарую, — він розтягував слова на південний манер, але дикція в нього була відмінна. — Радий нарешті з вами зустрітися, містере Вейт.
Я не міг повірити, що стою перед ним — таємничим Мейконом Рейвенвудом. От тільки я очікував побачити справжнього мовчуна Редлі — якогось дідугана, що тиняється біля будинку в затяганому домашньому одязі, бурмоче собі під ніс примітивні слова, скидається на неандертальця і, можливо, навіть пускає слину.
Натомість переді мною стояв зовсім не книжковий мовчун. Це радше був Аттикус Фінч.
Мейкон Рейвенвуд мав бездоганний вигляд у стилі — навіть не знаю — сорокових років двадцятого століття. Його біла накрохмалена сорочка була застібнута не на ґудзики, а на старомодні срібні запонки. Бездоганний вечірній піджак був ідеально випрасуваний і ідеально чорний. Очі виблискували темним сяйвом і теж були майже кольору ночі. Вони ніби мали якусь поволоку, тонування, як вікна катафалку, в якому містом роз’їжджала Ліна. У них нічого не віддзеркалювалося, нічого не можна було побачити, вони помітно виділялися на тлі блідого обличчя — білого як сніг, як мармур, як, врешті-решт, обличчя людини, яка ніколи не виходить з дому. Його чорне, як смола, волосся посивіло біля скронь, але в цілому було того ж темного кольору, що й у Ліни.
Він міг би бути зіркою чорно-білого кіно або членом королівської родини якоїсь маленької країни, про яку тут ніхто не чув. Але, хай як дивно, Мейкон Рейвенвуд мешкав у Гатліні й був його найбільшим місцевим страшидлом, бабаєм, яким мене лякали ще з дитячого садочка. От тільки зараз я зрозумів, що він у сотні разів менше місцевий, ніж я.