Не зводячи з мене очей, Мейкон Рейвенвуд згорнув книжку, яку тримав у руках. Насправді він мовби дивився крізь мене, шукаючи щось позаду, так наче у нього був рентгенівський зір. З огляду на події минулого тижня — усе було можливо.
Моє серце аж вискакувало з грудей, я був певен, що він чує його калатання. Ніхто з нас не усміхнувся. Пес застиг біля Мейконових ніг, готовий щохвилини виконати команду «фас».
— Що ж це з моїми манерами? Заходьте, містере Бейт, ми саме збиралися вечеряти. Ви просто зобов’язані сісти з нами за стіл. Для нас, Рейвенвудів, вечеря — це завжди ціла подія.
Я глянув на Ліну в очікуванні бодай якоїсь підказки.
«Скажи, що ти не хочеш залишатися».
«Повір, що й не хочу».
— Ні-ні, сер, я не хочу заважати. Я просто привіз Ліні її домашнє завдання, — сказав я і вдруге помахав блакитною текою.
— Нічого не хочу чути. Ви залишаєтеся. По вечері ми з приємністю викуримо пару кубинських сигар у зимовому саду… чи вам більше до вподоби сигарилли? Хоча, звісно, якщо вам ніяково заходити, я вас зрозумію…
З його слів неможливо було з’ясувати, жартує він чи говорить всерйоз.
Ліна пригорнулася до дядька, і вираз його обличчя одразу змінився.
— Дядечку М., не дражнися з Ітана. Він мій єдиний друг у Гатліні, а якщо ти його відвадиш, то мені доведеться переїхати до тітки Дел, і тобі не буде з кого кепкувати.
— У мене залишиться Мовчун.
Пес із цікавістю подивився на Мейкона.
— А я його з собою заберу. Він же ходить хвостиком за мною, не за тобою.
Я не міг не запитати:
— Мовчун? Собаку звати Мовчун Редлі?
Мейкон усміхнувся — хоча ні, просто ледь-ледь розтягнув губи.
— Хай уже ліпше так кличуть його, а не мене, — закинув Рейвенвуд голову і голосно засміявся. Це мене неабияк спантеличило, бо я навіть уявити не міг, що його обличчя здатне посміхнутися.
Відлюдник відчинив двері.
— Справді, містере Вейт, приєднуйтеся. Я дуже люблю гостей, а нас уже сто років не вшановував своєю присутністю жоден гість поважної гатлінівської околиці.
На обличчі Ліни з’явилося щось схоже на усмішку:
— Дядьку М., не будь снобом. Мешканці Гатліна не винні, що ти з ними не розмовляєш.
— І я теж не винний, що маю слабкість до гарних манер, меткого розуму і охайного зовнішнього вигляду — не обов’язково у такій послідовності.
— Не зважай. У нього буває, — винувато вимовила Ліна.
— Дай-но я здогадаюся, цей візит має стосунок до директора Гарпера?
— Так, — кивнула Ліна, — зі школи дзвонили: допоки розслідується справа, я на випробному терміні, — вона закотила очі. — Ще одне «порушення» — і мене відрахують.
Мейкон засміявся, наче з дріб’язкового жарту.
— Випробний термін? Як мило. Під випробуванням розуміють перевірку авторитетною владою, — він підштовхнув нас обох до передпокою. — Навряд чи такою владою може бути товстун-директор, який заледве закінчив коледж, і купка розлючених домогосподинь, у яких родовід не порівняється навіть з родоводом Мовчуна Редлі.
Переступивши поріг, я застиг на місці. Передпокій уже не був схожий на той, що я бачив кілька днів тому: все було зроблено з розмахом, без натяку на провінційність. Над геть несучасними сходами, які, здавалося, трималися просто в повітрі, висів застрашливо великий олійний портрет приголомшливо вродливої жінки з сяючими золотавими очима. Цими сходами щомиті могла б спуститися Скарлет О'Гара, і її криноліни гармонійно б вписалися в інтер’єр. Зі стелі звисали багатоярусні кришталеві люстри, скрізь стояли старовинні масивні меблі, маленькими купками — вишукано гаптовані стільці, а ще були мармурові столики і розлога папороть у горщиках. Повсюди горіли свічки. Високі двійчасті двері були відчинені настіж, а у повітрі витав аромат гарденій із вишукано розставлених на столиках високих срібних ваз.
На якусь мить мені здалося, що це знову видіння, за винятком того, що медальйон був надійно загорнутий у хустинку і лежав у мене в кишені. Я це перевірив і тому знав напевне. А ще за мною зі сходів занадто пильно спостерігав цей підозрілий пес.
Але ж це неможливо! Рейвенвуд не міг кардинально змінити інтер’єр відтоді, як я востаннє був у цьому домі. Я ніби опинився у минулому, але, навіть попри нереальність ситуації, я б дуже хотів, щоб це побачила мама. Їй би сподобалося. Тільки зараз цей будинок набув справжнього вигляду, став таким, яким, певно, був завжди. Я відчував це. Тепер він асоціювався з Ліною, з садом за кам’яними мурами, з маєтком Ґрінбраєр.