У світлі свічок Мейкон мав похмурий вигляд. Також він уперше за сьогоднішню зустріч не промовив ані слова, нібито зважуючи якесь надважливе рішення, від якого залежала вся наша доля. Треба було йти. Ліна мала рацію, дарма я вирішив запитати. Можливо, у самітництва Рейвенвуда була своя причина.
— Перепрошую, сер. Я не знав, що так станеться. Коли наша домогосподиня Амма побачила медальйон, він теж справив на неї таке… ну… сильне враження. А от коли ми з Ліною його знайшли — нічого поганого не сталося.
«Більше нічого йому не кажи. Ні слова про видіння».
«Не казатиму. Я тільки хотів переконатися, чи правильно думав про Женев’єву».
Ліна могла не хвилюватись — я більше не сказав би Мейкону Рейвенвуду ні слова. Я лише хотів вибратися звідси, тож почав підводитися:
— Напевне, я вже йтиму, сер. Пізно вже.
— А чи не міг би ти описати мені медальйон? — радше звелів він, ніж попросив.
Я мовчав.
Нарешті заговорила Ліна:
— Він старий, потертий і з камеєю. Ми знайшли його в Ґрінбраєрі.
— Чому ти не сказала, — схвильовано покрутив Мейкон свій срібний перстень, — що була в Ґрінбраєрі? Це ж не Рейвенвуд. Я не зможу тебе там захистити.
— Там було безпечно, я це відчувала.
Безпечно? Про що це вона? Невже він аж так її оберігає?
— Ні, ти була за межею. Там ніхто і ніщо не зможе піти за тобою. Ти багато чого не знаєш, а він… — Мейкон через стіл указав на мене. — Він узагалі нічого не знає. Він не захистить тебе, і непотрібно було його в це втягувати.
Я не міг більше мовчати. Просто не міг. Він говорив про мене так, наче мене тут немає!
— Мене це теж стосується, сер. На зворотному боці медальйона були ініціали ІКВ. ІКВ — це Ітан Картер Вейт, мій двоюрідний пра-пра-прапрадідусь. А другі ініціали — ЖКД, і ми більш ніж упевнені, що Д у них означає Дюкейн.
«Ітане, годі».
Але я не зупинявся:
— Немає сенсу щось від нас приховувати, бо хай що станеться, це стосуватиметься нас обох. І подобається вам це чи ні, але це щось відбувається вже зараз…
Кімнатою пролетіла ваза з гарденіями і розбилася, вдарившись об стіну. Ось це вже був той Мейкон Рейвенвуд, про якого ми всі змалечку розповідали страшилки.
— Юначе, ти навіть не уявляєш, про що зараз говориш, — сказав він, зазираючи мені у вічі. Від їхньої темної глибини у мене на тімені заворушилося волосся. Здавалося, ситуація виходить з-під контролю, я надто далеко зайшов. Мовчун Редлі підвівся і почав нишком походжати за господарем, як мисливський пес. Його очі були, як завжди, навдивовижу круглі й чимось мені знайомі.
«Більше ні слова».
Мейкон примружив очі. Де й подівся його зірковий шик! На зміну йому прийшло щось темне і зловісне. Понад усе кортіло втекти, але мої ноги ніби вросли в землю. Я закляк.
Я помилявся щодо маєтку Рейвенвуд і самого Рейвенвуда. Я боявся їх обох.
Коли Мейкон нарешті заговорив, то здавалося, він промовляє сам до себе.
— П’ять місяців. Чи знаєш ти, через що мені доведеться пройти і на що я здатен, аби тільки з нею нічого не сталося за ці п’ять місяців? Чого це мені коштуватиме? Як це мене виснажить, а може, навіть знищить?
Ліна мовчки підсунулася до нього і поклала руку йому на плече. Вмить гнів з його очей зник, і Мейкон став таким, як зазвичай.
— Схоже на те, що Амма — мудра жінка. Я дослухаюся її поради і поверну цю річ туди, де ви її знайшли. І будь ласка, більше її сюди не принось, — підвівшись, Мейкон жбурнув серветку на стіл. — Наш візит до бібліотеки зачекає, правда ж? Ліно, потурбуйся, щоб твій друг знайшов дорогу додому. Беззаперечно, сьогодні був надзвичайний вечір. Блискучий, я б сказав. Обов’язково приходьте до нас знову, містере Вейт.
У кімнаті стало темно, і він зник.
Як же я хотів вибратися з цього місця! Була б моя воля — я б тієї ж таки миті вибіг з цього чудернацького будинку і втік подалі від Ліниного дивака-дядька. Що це взагалі за спектакль? Ліна зразу ж провела мене до дверей, ніби вона сама боялася вскочити у халепу через найменшу затримку. Однак коли ми перетинали передпокій, я помітив те, чого не бачив раніше.
Медальйон. На шиї намальованої жінки з приголомшливими золотавими очима висів медальйон. Я ухопив Ліну за руку. Вона застигла, побачивши те, що і я.
«Його тут раніше не було».
«Кого?»
«Цей портрет висить тут усе життя. Я тисячу разів повз нього проходила. На ній ніколи не було медальйона».