15. IX
Розвилка
Дорогою додому ми майже не розмовляли. Я не знав, що сказати, а Ліна мовчки дякувала мені за відсутність запитань. Я був за кермом катафалка, і добре, що вона дозволила мені керувати: я мав заспокоїтися і розвіятися. Свою вулицю я вже минув, але повертати і не збирався: додому все одно ще було зарано. Я не міг збагнути, що відбувається з Ліною, з її дядьком та з усім їхнім будником. І вона мала мені це пояснити.
— Ти проїхав, — уперше, відколи ми виїхали з маєтку, заговорила Ліна.
— Знаю.
— Ти, як і всі, гадаєш, що дядько божевільний. То скажи це. Скажи, який він, цей старий Рейвенвуд, — уїдливо мовила вона. — Мені час додому.
Я мовчки об’їхав пам’ятник генералу армії Конфедерації Джубалу Ерлі, що височів на клаптику пожухлої трави, — чи не єдину пам’ятку Гатліна, зазначену в путівниках. Генерал, як і в роки Громадянської війни, боронив свою землю, але ця відданість тепер здавалася мені непотрібною. Все змінилось і змінювалося далі. Я був іншим — від того, що побачив небачене, відчув невідчутне і зробив те, що не зробив би ще й тиждень тому. І через це мені здавалося, що генерал став іншим теж.
Я звернув на вулицю Голубину і припаркував катафалк на узбіччі, саме під табличкою з написом «Ласкаво просимо до Гатліна — батьківщини унікальних плантацій Півдня і найсмачнішого в світі маслинкового пирога». Не знаю, як щодо пирога, але про плантації вони написали правду.
— Що ти робиш?
— Маємо поговорити, — заглушив я мотор.
— Жодних тет-а-тетів на узбіччі.
Це був жарт, але Лінин голос видавав занепокоєння.
— Розповідай.
— Що саме?
— Жартуєш? — я ледь стримувався, щоб не перейти на крик.
Ліна ухопилася за намисто, прокручуючи на ньому металеве кільце з бляшанки з-під содової.
— Не знаю, що ти хочеш від мене почути.
— Може, поясниш, що там у вас вдома відбувалося?
Вона дивилася у вікно, в цілковиту ніч.
— Він розізлився, а як злиться — часом утрачає над собою контроль.
— Утрачає контроль? Тобто це звичайна річ, що кімнатою літають вази, а свічки запалюються самі по собі?
— Ітане, пробач, — стиха мовила Ліна.
Однак я не міг мовчати. Що більше вона уникала моїх питань, то більше мене це дратувало.
— Не треба вибачатися. Ліпше кажи, як є.
— Що саме?
— Що відбувається з твоїм дядьком? З його дивним будинком? Як він усе перемінив за лічені дні? Як на столі з’являлася і зникала їжа? Що це за розмови про чужу територію і неможливість тебе вберегти? Вибери будь-яке запитання.
— Я не можу про це говорити, — похитала вона головою, — а ти все одно не зрозумієш.
— То дай мені хоч спробувати!
— Ми відрізняємося від інших. І повір мені, ти цього не збагнеш.
— Тобто?
— Ітане, прийми це як є. Ти кажеш, що не такий, як вони, але насправді такий самісінький. Ти не проти, що я не така, але наскільки? Зовсім трішки.
— Знаєш що? Ти така ж божевільна, як і твій дядько.
— Ти прийшов до мене без запрошення, а тепер виказуєш мені за те, що побачив?
Я не відповів. За вікном було темно, і в моїй голові теж.
— А ще ти злишся, бо тобі страшно. Ви всі боїтеся. В глибині душі всі ви однакові, — Ліна говорила втомлено, ніби їй уже не ставало сил боротись.
— Ні, — сказав я, глянувши на неї. — Боїшся ти.
— Так, — гірко засміялася вона. — Я боюсь такого, чого ти навіть не можеш уявити.
— Ти боїшся мені довіритися.
Вона мовчала.
— Ти боїшся зблизитися бодай з кимсь настільки, щоб помічати, є людина в школі чи ні.
Ліна провела пальцем по запітнілому склу і намалювала щось схоже на зиґзаґ.
— Ти боїшся довести щось до кінця і побачити результат.
Зиґзаґ перетворився на блискавку.
— Ти не звідси. Твоя правда: ти відрізняєшся від нас ого-го наскільки.
Вона досі дивилася у вікно, у пустку, бо вгледіти щось у темряві було неможливо. Зате я бачив її. Я бачив усе, що було потрібно.
— Ти надзвичайно, абсолютно, неймовірно, більш ніж можливо, нереально інша, — торкнувся я її руки кінчиками пальців, і мене знову пройняло теплим електричним струмом. — Я знаю це, бо глибоко всередині — такий самий. Тож скажи мені, будь ласка, чим ти відрізняєшся?
— Я не хочу розповідати.
Її щокою покотилася сльоза, і я підхопив її пальцем.
— Чому?
— Тому що це мій останній шанс стати нормальною. Хай навіть тут, у Гатліні. Тому що ти мій єдиний друг. Тому що, коли я розповім тобі все, ти не повіриш… або ще гірше — повіриш, — Ліна зазирнула мені в очі. — В будь-якому разі, ти вже ніколи не захочеш зі мною розмовляти.