У вікно постукали, і ми аж підскочили від такої несподіванки. Крізь темряву й дощ блимав ліхтарик, і я опустив скло, промовляючи про себе не надто ввічливі слова.
— Що, дітки, додому ніяк не втрапите? — у вікно до нас шкірився Товстун, такий задоволений, наче щойно знайшов на дорозі дві смачнючі булки.
— Ні, сер. Саме їдемо додому.
— Це ж не ваша машина, містере Вейт.
— Так, сер.
Він перевів ліхтарик на Ліну, помовчав деякий час і додав:
— То їдьте додому. Не змушуйте Амму чекати.
— Так, сер, — я провернув ключ запалювання і глянув у дзеркало: позаду нас, на передньому сидінні Товстунової машини хихотіла його дівчина Аманда.
Я вийшов з авто, і за кермо пересіла Ліна. Я бачив її крізь водійське вікно. Не глушачи мотору, вона стояла перед моїм будинком.
— До завтра.
— Авжеж.
Однак я знав, що завтра ми не побачимося. Варто їй лишень доїхати до кінця моєї вулиці — і все; це як розвилка між Гатліном і Рейвенвудом, на ній можна обрати лише один шлях. Якщо ця вулиця не для неї — вона зверне в іншому напрямку, так само як того ранку, коли я вперше побачив Рейвенвудівський катафалк.
Вона зверне, якщо обере не мене.
Двома дорогами не проїдеш. Коли виїжджаєш на одну з них — другу залишаєш позаду. Я почув, як вона завела мотор, але йшов до дверей не обертаючись. Катафалк поїхав геть.
Вона обрала не мене.
Я лежав у ліжку обличчям до вікна. Просто на мене лилося місячне сяйво. Це страшенно мене дратувало, бо я хотів заснути, хотів, щоб закінчився цей день, а місяць лишень відганяв сон.
«Ітане», — почувся ледь вловимий голос.
Я глянув у вікно — ні, воно зачинене, я перевіряв.
«Ітане. Виходь».
Я заплющив очі. На вікні заторохкотіла клямка.
«Впусти мене».
Віконниці відчинилися нарозхрист, нібито їх рвонув вітер, хоча, звісно ж, надворі було цілковите затишшя.
Я підвівся з ліжка і визирнув з вікна.
На газоні перед будинком у самісінькій піжамі стояла Ліна. Уявляю, які б плітки почали розводити сусіди. Уявляю, який в Амми був би шок.
— Або ти виходиш або я заходжу до тебе.
Так, а після шоку був би ще й серцевий напад.
Ми сиділи на сходах перед будинком. Я одягнув джинси, бо в піжамі не сплю, а якби Амма побачила, що я вийшов до дівчини у самому спідньому, то прибила б і до ранку вже й закопала на газоні у дворі.
Ліна зіперлася на східці, роздивляючись облуплену білу фарбу на ґанку. Місяць світив на її фіолетово-зелену піжаму з китайськими візерунками.
— Я мало не розвернулася в кінці вулиці, але стало так страшно! А коли приїхала додому, мені стало страшно, що я цього не зробила, — Ліна поглянула на лаковані нігті на ногах, а це означало, що вона збиралася сказати щось важливе. — Не знаю… не знаю, як би… Мені ще ніколи не доводилося про це розповідати. Тому хтозна, що з цього вийде.
Я розчесав пальцями скуйовджене волосся.
— Кажи, як є. Я знаю, що таке божевільна сімейка.
— Ти тільки так думаєш. Але нічого не знаєш.
Ліна глибоко вдихнула. Їй було важко говорити, і я бачив, що вона силкується добрати слова.
— Усі в моїй родині, та і я теж, мають надзвичайні здібності. Ми вміємо те, що не до снаги звичайним людям. Ми такими народилися, і нічого не поробиш. Які вже є.
Минуло кілька секунд, поки я зрозумів, про що вона, чи принаймні вирішив, що розумію, про що це вона.
Чари.
Ну де ж Амма, коли вона мені так потрібна?
Мені було страшнувато запитати, але я мав це зробити.
— То хто ж ви? Хто?
Запитання здавалося божевільним, і я ледь спромігся його вимовити.
— Чародії, — тихо мовила Ліна.
— Чародії?
Вона кивнула.
— Типу… чаклуни?
Вона кивнула знов.
Я витріщився на неї. Може, у неї точно не всі вдома?
— Типу… відьмаки?
— Ітане, не сміши.
Я полегшено видихнув. Ну звісно, я бовдур. І що я тільки думав?
— Яке дурне слово! Як «крутелик» чи «ботан». Тупий стереотип.
Від нашої розмови у мене похололо в животі. З одного боку, мені кортіло кинутися до дверей, замкнутися в будинку на всі замки і заховатися під ліжком, а з іншого, і то дужче, кортіло залишитися тут. Хіба ж я не знав, що вона не така, як усі? Можливо, я не міг описати це словами, але ж усвідомлював, що справа не лише в її старих кедах і дрібничках на шиї. Ким іще могла бути людина, здатна викликати зливи, розмовляти зі мною на відстані, спрямовувати хмари і відчиняти віконниці, не сходячи з газону?
— А кращого слова немає?
— Немає одного слова, щоб пасувало до всіх у нашій родині. А у вас хіба є?