Я хотів зняти напругу, переконати себе в тому, що Ліна — звичайна дівчина, що все гаразд.
— Є. У нас усі психи.
— А ми — чародії, це широке поняття. Але у кожного з нас свій дар. Ну, як у звичайних людей: одні розумні, інші багаті, хтось пишається красою, а хтось — здоров’ям.
У мене на язиці вже крутилося наступне питання, але я його проковтнув. Я знав, що Ліна спроможна самою лише силою думки розтрощити вікно. Дізнаватися про інші її здібності я ще не був готовий.
У будь-якому разі, зараз складалося враження, що ми говоримо про чергову божевільну сімейку з Півдня. Ну, чим Рейвенвуди не Сестри Мерсі, Пруденс і Грейс? Такі самі старожили Гатліна, як й інші мешканці міста, то чому б їм не схибнутися так само, як і решті? Принаймні так я намагався все собі пояснити.
Ліна розцінила моє мовчання як поганий знак.
— Я знала, що не слід тобі про це розповідати, казала, щоб ти тримався подалі. А тепер ти подумаєш, що у мене не всі вдома.
— Я думаю, у тебе талант.
— Ти думаєш, що у мене дивний будинок. Ти ж сам казав.
— Ну ви… багато що в ньому змінили…
Я сподівався, що зможу тримати себе в руках. Сподівався, що вона усміхнеться. Я усвідомлював, чого їй коштувало розповісти мені правду, і тиснути на неї я не міг. Тож, обернувшись, я показав їй на тьмяне світло, що пробивалося крізь дерев’яні віконниці над кущами азалії.
— Бачиш оте вікно? Це батьків кабінет. Відколи померла мама, він працює ночами й спить удень. А мені досі й сторінки не показав.
— Романтика, — тихо мовила Ліна.
— Ні, дурня. Але ніхто про це не говорить, бо немає кому вже про це говорити. Хіба що Аммі, яка ховає у мене в кімнаті амулети і сварить мене за те, що я приношу додому старі прикраси.
Ліна майже-майже усміхнулася.
— То, може, й у тебе не всі вдома?
— Ну, в нас обох. У тебе зникають кімнати — у мене люди. У тебе — дядько відлюдько і дивак, у мене — тато. Тож не знаю, чи велика між нами відмінність.
— Це сприйняти як комплімент? — полегшено усміхнулася Ліна.
— Атож.
Я дивився на неї у місячному сяйві, а вона усміхалася. Цього разу по-справжньому. У ній було щось особливе, і раптом я уявив, як нахиляюся трішки і цілую її… Водномить я відсахнувся і пересів на сходинку вище.
— З тобою все гаразд?
— Так, усе гаразд. Просто втомився.
Хоча насправді втоми як не було.
Ми просиділи на ґанку сам не знаю скільки. Отак сиділи і розмовляли. Я ліг на сходинку вище, вона — на сходинку нижче. Ми дивилися на темне нічне небо, і на темне ранкове, аж доки не прокинулися птахи.
Коли Ліна поїхала, сходило сонце. За катафалком біг підтюпцем Мовчун Редлі, але у тому темпі, в якому він це робив, бігти йому до вечора. І чого він узагалі тиняється за нею?
От нерозумний пес!
Моя пальці завмерли на ручці вхідних дверей. Я не міг їх відчинити. Усе змінилося, перевернулося з ніг на голову, і навіть звична домашня атмосфера не змусить мене про це забути. Голова стала схожою на Аммину сковорідку з омлетом — такий у ній був безлад, і так я почувався весь останній час.
Х-а-р-а-п-у-д. Ось як Амма б мене назвала. Сім літер по горизонталі, синонім до слова «боягуз». Я запевнив Ліну, що немає нічого особливого в тому, що вони хто — відьмаки? Чародії? А не прості собі рибалки, як ми колись із батьком.
Що це все дрібниці.
Та насправді брехун я. Кажу вам, навіть той дурнуватий пес це відчув.
24.ІХ
Останні три ряди
Знаєте такий вираз — «грім з ясного неба»? Дуже влучно. Коли Ліна з’явилася у нас на ґанку у фіолетовій піжамі, мене мов грім з ясного неба вразив.
Я здогадувався, що так станеться. Лишень не міг уявити, як воно.
Відтоді мені хотілося бути або з нею, або на самоті. Так я міг бодай спробувати розкласти все по поличках. Але як же було назвати наші стосунки? Я не міг сказати, що вона моя дівчина, адже ми навіть не зустрічалися. Ще минулого тижня вона б і другом мене не назвала. Хтозна, що вона відчуває до мене, а Саванну в цьому випадку на розвідку не пошлеш. Хай який зв’язок між нами склався, я не хотів ним ризикувати. То чому ж я думав про неї щохвилини? Чому я ставав щасливішим від самого її погляду? Відповідь була зовсім близько, але як я міг знати напевне?
Хлопці про такі речі не розмовляють. Просто лежать мовчки, вражені громом.
— То що ти пишеш?
Вона згорнула зошит на спіральці, який, здавалося, завжди носила з собою. У середу в нас не було тренувань, тож ми з Ліною сиділи в саду маєтку Ґрінбраєр. Це місце я вже почав вважати «нашим», хоч і не зізнавався в цьому навіть їй. Тут ми знайшли медальйон, тут можна було уникнути перешіптувань і сторонніх очей. Ми начебто зібралися разом робити уроки, але Ліна писала щось у своєму зошиті, а я вже вдев’яте перечитував один і той самий абзац про внутрішню будову атомів. Ми сиділи пліч-о-пліч, але дивилися в різні боки. Я грівся на вечірньому сонці, а Ліна заховалася у тіні порослого мохом дуба.