— Нічого особливо. Просто пишу.
— Добре, можеш мені не казати, — майже не засмутився я.
— Ну… нічого серйозного.
— То скажи.
Ще якусь хвилину вона мовчала, вишкрябуючи щось чорною ручкою на гумовій окантовці кеда.
— Інколи я пишу вірші. Ще змалечку. Це дивно, я знаю.
— Я не думаю, що це дивно. Моя мама писала, тато пише… — (Я відчув, що вона усміхається, навіть не глянувши на неї). — Ну, так, це невдалий приклад, бо мій батько дивак, але ж не через писання.
Я сподівався, що вона простягне мені свої нотатки й дасть щось почитати. Аж ні.
— То можна я щось прочитаю?
— Навряд чи.
Вона знову розгорнула зошит і заходилася писати. Я ж потупився у підручник хімії, прокручуючи у голові фразу, яку й без того відрепетирував сотню разів. Ми були сам-на-сам, сідало сонце, вона писала вірші… якщо й казати про це — то зараз.
— То ти не проти десь погуляти абощо? — запитав я, намагаючись говорити абсолютно спокійно.
— А зараз ми не гуляємо?
Я почав гризти кінчик старої пластикової ложки, яку знайшов у рюкзаку.
— Гуляємо. Тобто… ти не хотіла б кудись сходити?
— Зараз? — Ліна відкусила від солодкого батончика і перекинула ногу на ногу, підсунувшись до мене. Вона запропонувала батончик і мені, але я похитав головою.
— Ні, не зараз. У п’ятницю, наприклад. Можемо піти в кіно.
По цих словах я сховав ложку в підручник і згорнув його.
— Фу, — скривилася Ліна і перегорнула сторінку.
— Ти чого? — запитав я, відчувши, що червонію. «Я ж мав на увазі тільки кіно».
«От бовдуре».
— Я про це, — вказала вона на брудну ложку-закладку.
Хух, зітхнув я.
— Так, негарна звичка. Це від мами.
— Вона любила ложки-виделки?
— Ні, книжки. Вона одночасно бралася читати по два десятки книжок, і потім ми їх знаходили по всьому будинку — на кухонному столі, біля ліжка, у ванні, в машині, в торбах чи стосами біля сходів. А на закладки йшло що завгодно: моя загублена шкарпетка, огризок від яблука, окуляри, інша книжка чи виделка…
— І стара брудна ложка?
— Саме так.
— Мабуть, Амму це страшенно дратувало.
— Не те слово. Ні, вона була… чекай, — я замислився, — і-р-и-т-о-в-а-н-а.
— Дев’ять літер по вертикалі? — засміялася Ліна.
— Атож.
— А це належало моїй мамі, — Ліна потягнула за одне з брязкалець на довгому срібному ланцюжку, який теж, напевно, завжди висів у неї на шиї. То була маленька золота пташка. — Ворон.
— Через те, що Рейвенвуд означає «воронячий ліс»?
— Ні. У світі чародіїв ворони мають найбільшу силу. За переказами вони здатні набиратися енергії ззовні, трансформувати її та віддавати в інший спосіб. Через цю силу їх навіть часом бояться.
Вона відпустила ворона, і він упав між маленьким диском з незрозумілим викарбуваним написом і чорною блискучою намистиною.
— У тебе багато амулетів.
Ліна заправила за вухо пасмо і подивилася на ланцюжок.
— Це не те щоб амулети. Вони просто щось для мене означають, — вона витягнула кільце від содової. — Це перша «Фанта», яку я пила на ґанку в Саванні. Мені її бабуся купила, коли я прийшла зі школи заплакана, бо в мою коробку для валентинок ніхто нічого не поклав.
— Мило.
— Мило, що я засмутилася?
— Ні, що зберегла.
— А я все бережу.
— А це що? — запитав я про чорну намистину.
— Це мені дала тітка Твайла. Їх роблять із каміння, що видобувають десь у глушинах Барбадоса. Вона казала, це принесе мені удачу.
— Класне намисто.
Я бачив, наскільки воно для неї важливе, як дбайливо вона перебирає на ньому кожну річ.
— Я знаю, що на вигляд воно не дуже: так ніби у мене на шиї купа сміття. Але я ніде довго не жила. Рік-два, й ось уже в мене знов інший будинок, інша кімната, а тому мені інколи здається, що ці штуки на згадку — все, що я маю.
— Як би я хотів, — зітхнувши, потягнув я травинку, — пожити бодай в одному з тих місць, про які ти розповідала.
— Але твоє коріння тут. У тебе тут найліпший друг, з яким ви товаришуєте все життя, будинок, твоя кімната. Напевне, навіть одвірок, на якому ти позначав зріст.