Так і було.
«Хіба ж не так?»
Я легенько штовхнув її плечем.
— Як хочеш, я й для тебе позначку на одвірку зроблю. Заміряємо твій зріст і увічнимо в маєтку Бейтів.
У відповідь вона, засміявшись над зошитом, штовхнула мене. Краєм ока я побачив її щоку в світлі вечірнього сонця, аркуш з її зошита, кінчик кучерявого пасма і носаки чорних кедів.
«Щодо кіно у п’ятницю. Я згодна».
Потім вона, сховавши батончик між сторінок, згорнула зошит.
Носаки наших поношених кедів торкнулися.
Що більше я думав про вечір п’ятниці, то більше хвилювався. Я розумів, що це буде не побачення, тобто офіційно не побачення, і шкодував про це. А що зробили б ви, якби у вас почали з’являтися почуття до дівчини, котра, можливо, навіть не вважала вас своїм другом? До дівчини, чий дядько виставив вас з дому, та й якого б ви теж до себе не запросили? До дівчини, яку майже всі ненавидять, з якою ви бачите однакові сни, та чи розділяєте однакові почуття?
У мене відповіді не було, а тому до дій я не вдавався. Однак це не заважало мені думати про Ліну, уявляти, як я приїжджаю до неї додому. І я би приїхав ще в четвер, якби мав власне авто, якби її будинок не розташувався за містом, а її дядько не був Мейконом Рейвенвудом. Ці «якби» й допомогли мені не наробити дурниць.
Щодня я начебто жив якимсь іншим життям. Раніше зі мною нічого такого не відбувалося, а тепер відбувалося все й одразу. Звісно, перш за все я мав на увазі Ліну. Час тягнувся і пролітав водночас. Мені здавалося, що я надихався кисню, якого мені раніше так бракувало. Стало цікавіше спостерігати за хмарами, сидіти в їдальні, слухати музику й старі жарти. А школа Джексона перетворилася зі скупчення сіро-зелених промислових споруд на місце, де будь-де і будь-коли я міг зустріти її. Я помітив, що усміхаюся без причини і, забувши вийняти навушники від айпода, знову і знову «програю» подумки наші розмови. Я знав, що так буває.
Але досі не знав, як це.
Цілісіньку п’ятницю у мене був чудовий настрій, а це означало, що я гірше за всіх відповідав на уроках і краще за всіх грав у баскетбол. Мені просто необхідно було спрямувати кудись усю свою енергію. Навіть тренер помітив мої старання і покликав мене після тренувань:
— Продовжуй у тому ж дусі, Вейте, і наступного року зможеш добре просунутися.
Після школи Лінк підкинув мене до Самервіля, і я збагнув, що не врахував одного моменту: хлопці теж збиралися піти в кіно, а у «Синеплексі» була тільки одна зала. Але я вирішив на це забити, та й відступати було запізно.
Коли ми під’їхали до кінотеатру на Лінковій тарабайці, поряд із мерехтливими вогнями «Синеплексу» я побачив Ліну. Вона стояла у затінку, вбрана у фіолетову футболку й чорний сарафан, що підкреслював її фігуру та жіночність. На ногах у неї чорніли грубі черевики, що змушували про цю жіночність забути.
У холі, окремо від завсідників із самервільського коледжу, гуртувалися дівчата з групи підтримки на чолі з хлопцями з баскетбольної команди. Мій піднесений настрій почав випаровуватися.
— Привіт.
— Ти спізнився, і я вже купила квитки.
У темряві я не міг розгледіти Ліниних очей і пішов за нею всередину кінотеатру. Шоу розпочалося.
— Вейте! Сюди ходи! — пролунав голос Еморі, заглушивши на мить галас натовпу і музику вісімдесятих.
— Вейте, ти що, не сам? — приєднався до нього Біллі, й лише Ерл не сказав ні слова, та й то лише тому, що взагалі балакав мало.
Ліна не звертала на них уваги. Вона поправила коси і рушила далі попереду мене, ніби взагалі була не зі мною.
— А ти що, очам не віриш? — викрикнув я у відповідь, знаючи, що вже в понеділок мені це не минеться. І наздогнав Ліну. — Пробач.
Вона обернулася до мене.
— Ну що, трейлери дивитимемося?
«Я чекала на тебе».
Я усміхнувся.
— І трейлери, і титри, і танці хлопця в костюмі попкорну.
Вона кинула погляд повз мене — на моїх друзів, принаймні на тих, хто фактично такими вважався.
«Забудь».
— Попкорн любиш з маслом чи без? — спитала вона.
Вона хвилювалася. Я запізнився, і вона опинилася сам-на-сам з усією шкільною «елітою». Треба було виправляти ситуацію.
— З маслом, — зізнався я, знаючи, що це буде неправильний вибір. Ліна зморщила ніс. — Але замість масла можна солоний, — виправивсь я. Ліна подивилася на щось удалині, а потім знов на мене. До нас наближався сміх Емілі, але я не звертав на неї уваги.
«Ліно, скажи тільки слово, і ми підемо геть».
— Краще без масла, без солі, зате з карамельними кульками. Тобі сподобається, — мовила вона, трохи розслабившись.