«Мені вже подобається».
Джексонівці пройшли повз нас. Емілі вдала, що взагалі мене не помітила, а Саванна обійшла Ліну так, ніби остання розносить небезпечний вірус. Уявляю, що вони вдома патякатимуть своїм матусям.
Я узяв Ліну за руку. Мене знов пройняло струмом, але цього разу не так раптово, як тоді, коли ми зустрілися під дощем. Це була дивна суміш відчуттів, нібито мене накрило припливом на пляжі, чи омило дощем крізь увімкнену електричну ковдру. Все це трапилося водночас, і я пропустив крізь себе хвилю струму, не кваплячи час. Саванна це помітила і штурхнула Емілі ліктем.
«Не варто тобі так робити».
Я стис Лінину долоню. «Не робити як?»
— Народ, хлопців не бачили? — поплескав мене по плечу Лінк, проходячи повз із величезною порцією попкорну і такою ж склянкою блакитного напою.
У «Синеплексі» показували якийсь трилер-детектив; він би точно припав до смаку Аммі, з її-то любов’ю до усіляких загадок і таємничих смертей. Лінк пробрався до хлопців у передніх рядах, дорогою зайнявши десяток крісел для студенток коледжу. Справа не в тім, що він не хотів сидіти біля Ліни. Просто він правильно зрозумів, що ми воліли побути вдвох. Принаймні цього точно волів я.
— Де сядемо? Внизу чи посередині? — запитав я в очікуванні її вибору.
Вона повела мене в останній ряд:
— Ось тут позаду.
До «Синеплексу» приходили здебільшого для того, щоб когось підчепити. Нових фільмів тут усе одно не показували — все вже було на DVD. Але якщо хтось сідав у одному з трьох останніх рядів, то інших причин і не передбачалося. Бо де ж іще було шукати романтики, як не в кінотеатрі, за водонапірною баштою чи влітку біля озера? Були ще туалети, підвали — і все. Я знав, що ми тут для іншого, але якби я й мав щодо Ліни певні наміри, то не повів би цілуватися в останньому ряду «Синеплексу». Таке примітивне залицяння не для неї.
В будь-якому разі, це був її вибір, і я його розумів. Їй хотілося опинитися якнайдалі від Емілі Ашер, а якнайдалі — це лише в кінці кінозалу.
Можливо, я мав її попередити, бо задні ряди «заворушилися» ще до початку фільму. Щоб кудись подіти очі, ми втупилися в попкорн.
«Чому ти нічого не сказав?»
«Я не знав».
«Брехун».
«Я поводитимусь, як справжній джентльмен. Повір».
Я переключився на роздуми про погоду, баскетбол і поліз рукою в попкорн. У ту ж саму хвилину Ліна теж вирішила взяти попкорну, і наші долоні торкнулися. Мою руку обпекло холодним струмом. Перехват. Захист. Передача. Як мало я тренований! Усе виявилося складніше, ніж я очікував.
Фільм був нікудишній — уже за десять хвилин я знав, чим він закінчиться.
— Це він зробив, — сказав я пошепки.
— Про кого ти?
— Про отого чувака. Це він убивця. Не знаю, кого вбив, але точно він.
Лінк не любив сідати зі мною, бо я вгадував фінал із самого початку. Та ще й уголос. Так само я вгадував слова у кросвордах, виграшні ходи в іграх і партії в шашки, в які часто обігравав тата. Я все вираховував з самого початку.
— Звідки знаєш?
— Просто знаю.
«То яким буде фінал?»
Я розумів, про що вона. Але вперше в житті не знав відповіді.
«Щасливим. Дуже щасливим».
«От брехун. Давай сюди кульки».
Вона застромила руку в кишеню моєї олімпійки, але знайшла там не карамельки. Вони були з другого боку, а Ліні трапився маленький твердий камінчик — мішечок з мотузкою, тобто медальйон. Вона мало не підскочила в кріслі, тримаючи знахідку, як дохлу мишу.
— Навіщо ти досі носиш його з собою?
— Тс-с!
Біля нас уже почав дратуватися народ, хоча хтозна, чого їм було злоститися, якщо вони навіть не дивилися стрічку.
— Вдома не можу залишити, бо Амма гадає, що я його закопав.
— Може, й краще було його закопати.
— Який сенс? Ця штука живе своїм життям. Ти бачила все, що вона встигла показати.
— Можете замовкнути? — гиркнула парочка знизу. Ліна підстрибнула і впустила медальйон. Ми обоє кинулися його ловити, але я, наче у вповільненому русі, побачив лише хустинку, що танула у темряві білим квадратом. Екран перетворився на хаотичні спалахи, і ми відчули запах диму…
Палити будинок, замкнувши в ньому жінок?
Цього не може бути. Мама, Євангеліна… У Женев'єви плуталися думки. Може, ще не пізно? Вона кинулася бігти, вириваючись із колючих лап чагарників, які не пускали її від Ітана та Айві. Вона досі чула їхні голоси. Чагарники розчахнулися, і перед згарищем, що залишилося від будинку, Женев'єва побачила двох федератів. Цю оселю будував ще її дідусь. Вони виносили з неї тацю зі сріблом і висипали його у солдатський мішок. Женев'єва промайнула повз них хмарою чорних спідниць, здіймаючи спалахи вогню.