— Що це?
— Хапай її, Еммете, — гукнув один хлопець другому.
Женев'єва перелітала дві сходинки за раз, задихаючись від диму, що клубочів з діри, яка донедавна правила за вхідні двері. Вона була не при тямі. Мама, Євангеліна… Вона викашлювала легені. Відчула, як падає. Це через дим? Вона зараз зомліє? Ні, це щось інше, хтось ухопив її за руку і потягнув униз.
— Ти куди зібралася?
— Відпусти! — заверещала Женев'єва, хрипнучи від диму. Її потягнули вниз, вона вдарилася об сходи спиною, потім головою — і побачила перед собою розпливчасті обриси синьо-золотої плями. Стало гаряче, за комір сукні полилося тепло. Запаморочення і розгубленість змішалися з відчаєм.
Постріл.
Він пролунав так гучно, що Женев'єва отямилася. Темрява спалахнула. Рука, що стискала її зап'ясток, ослабла. Женев'єва намагалася сфокусувати погляд…
Ще два постріли.
Боже, вбережи маму і Євангеліну! Чи не завеликим було прохання? Чи просто не тим… Бо коли вона почула, як упало третє тіло, її очі зупинилися на Ітановій сірій вовняній формі, забризканій кров'ю. Його вбили ті ж самі солдати, проти яких він нещодавно відмовився воювати.
До пороху і горілих лимонів додався запах крові.
Почалися титри, і ввімкнулося світло. Ліна досі сиділа з заплющеними очима, відкинувшись на спинку крісла. У неї було скуйовджене волосся, нам обом перехопило подих.
— Ліно, з тобою все гаразд?
Вона розплющила очі й опустила між нами бильце. Потім, не сказавши ні слова, поклала голову мені на плече. Її трусило так, що вона не могла розтулити вуст.
«Розумію. Я теж там був».
Так ми сиділи й тоді, коли повз нас пройшли Лінк і Ко. Підморгнувши мені, Лінк виставив кулак так само, як завжди робив це в очікуванні зустрічного удару після мого вдалого кидка.
Він усе зрозумів неправильно, як і решта. Так, ми сиділи в останньому ряду, але між нами нічого не було. Мені й досі пахло кров’ю, а у вухах дзвеніли рушниці.
У нас на очах убили людину.
9. Х
Збори
Чутка про наш похід у кіно облетіла всіх. Шила в мішку не сховаєш, і от уже пішли розмови, що племінниця старого Рейвенвуда зустрічається з Ітаном Бейтом. І якби я не був тим самим Ітаном Бейтом, у якого минулого року померла мама, скоріш за все, чутки поширювалися б швидше, і слів ніхто б не добирав. Навіть товариші по команді мали що сказати — чекали просто слушної нагоди для розмови.
Я став рідше ходити до їдальні, принаймні тоді, коли там збиралася команда. Уявляєте, що це означає для хлопця, який обідав би й тричі на день? Але довго на одному бутерброді не протягнеш і наодинці стадіоном не потиняєшся, а більше ховатися не було де.
Та й не було як. У школі Джексона, як у мініатюрній копії Гатліна, не було куди тікати. Звісно, моя відсутність впала хлопцям у вічі, бо потрібно ж було з’являтися на перекличку, а якщо на заваді ставала дівчина, тим більше дівчина з чорного списку Емілі й Саванни, усе тільки ускладнювалося.
Якщо твоя знайома має стосунок до Рейвенвудів (а для них Ліна асоціювалася лише з цим), справи можуть зайти в глухий кут.
Я мав проявити характер. Не міг же я постійно уникати їдальні. І байдуже, що ми з Ліною не зустрічалися по-справжньому, — варто було двом людям пообідати разом, й у школі Джексона про них обов’язково подумають найгірше.
Тобто, на погляд джексонівців, найвірогідніше. Хай би навіть ці двоє просто виїхали кудись на пікнік. Коли ми з Ліною вперше зайшли до їдальні разом, вона мало не розвернулася і не втекла геть. Я мав ловити її за пасок сумки.
«Не дурій. Це просто обід».
— Я дещо забула у роздягальні, — намагалася вирватися Ліна, але я не випускав її паска.
«Друзі обідають разом».
«Ні. Тобто ми — ні. Тобто не тут».
Я узяв дві помаранчеві пластмасові таці.
— Будеш? — запитав я, підсовуючи тацю до неї та опускаючи туди хрумкий трикутник піци.
«Бачиш, ми вже обідаємо. Боягузка».
«Думаєш, я ніколи не пробувала?»
«Наодинці, сама. Я гадав, ти хотіла, щоб у цій школі було не так, як у попередній».
Ліна недовірливо подивилася навкруг. Потім глибоко вдихнула і поклала на мою тацю тарілку з морквою та селерою.
«їстимеш це — і я сяду де завгодно».