Ридлі нахилилася до мене так близько, що я побачив своє віддзеркалення в її окулярах. Я вдихнув її аромат: вона пахла солодкою вологою, зовсім не так, як Ліна, але водночас і схоже на неї.
— Сірничку, тобі немає чого хвилюватися.
— Правда? Чому?
— Бо ти кльовий, — на її обличчі з’явилася посмішка, а в очах — спалах. Крізь окуляри я побачив золотавий блиск, наче сплеск від хвоста золотої рибки. У її очах була темна гіпнотична глибина, я помітив її навіть крізь скельця. Можливо, саме тому вона носила затемнене скло. Потім спалахи зникли, і вона скуйовдила мені волосся.
— Шкода лише, що після зустрічі з нашою сімейкою Ліна, мабуть, більше тебе не побачить. Ми ще ті диваки, — Ридлі вийшла з машини, і я пішов слідом.
— Дивніші за тебе?
— Набагато.
«Клас».
Щойно ми ступили на сходи перед будинком, як Ридлі знову взяла мене за руку холодною долонею:
— І ще, Донжуанчику, як Ліна тебе відшиє, а це трапиться місяців через п'ять, набери мій номер. Ти знатимеш, як мене знайти.
Зненацька вона взяла мене під руку й на диво офіційно і запитала:
— Дозволиш?
— Звісно, — змахнув я другою рукою. — Після вас.
Сходи рипіли під нашими кроками. Підводячи Ридлі до порогу, я досі сумнівався, чи витримають вони нас обох.
Я постукав, але відповіддю нам була тиша. Тож я потягнувся угору, намацав місяць — і двері повільно відчинилися.
Ридлі мала невпевнений вигляд, і коли ми переступили поріг, я відчув, що будинок нібито заспокоївся, нібито всередині все стало іншим. Важко пояснити.
— Привіт, мамо.
Повна жіночка, що метушилася біля коминка з гарбузами і жовтим листям, обернулася і застигла, випустивши з рук маленький білий гарбуз. Він упав і розлетівся на дрібні шматочки, а вона зіперлася на коминок, щоб себе опанувати. Вигляд вона мала дивакуватий — принаймні її сукні точно було років сто.
— Джуліє! Тобто Ридлі. Що ти тут робиш? Певно, я переплутала. Я думала… я гадала…
Я збагнув: щось не так. Ця зустріч не була схожа на звичайне вітання матері й доньки.
— Джулс? Це ти? — у холі з’явилася менша копія Ридлі, молодша за неї років на сім. Разом із нею у блискучій блакитній накидці причалапав Мовчун Редлі — розцяцькований домашній вовк тут ні в кого не викликав подиву. Здавалося, що дівчинка випромінює світло: ясним було її волосся, променистими — очі. Вони сяяли, як небесна блакить погожої сонячної днини.
Вона спершу усміхнулася, але потім насупилась:
— Казали, ти зникла.
Мовчун загарчав.
Ридлі розкрила назустріч дівчинці обійми, але та не зрушила з місця. Тож Ридлі розтулила одну долоню, і в ній з’явився червоний льодяник, другу — і на ній засмикало носиком крихітне сіре мишеня у такій самій блакитній накидці, що була на Мовчуні.
Дешевий карнавальний трюк спрацював: дівчинка обережно ступила вперед, ніби сестра притягувала її через усю кімнату, як місяць — морський приплив. Ридлі робила це без жодних зусиль — я вже встиг і на собі відчути силу її тяжіння. А коли вона говорила, голос її ставав липкий і густий, наче мед.
— Ходи до мене, Раян. То мама тебе на міцність перевіряла, а я нікуди не зникла. Майже. Хіба твоя люба старша сестричка могла тебе залишити?
Засміявшись, Раян побігла до Ридлі. Вона підстрибнула, нібито збираючись кинутися до неї в обійми… В цю мить загавкав пес. На секунду Раян застигла в невагомості, як герой мультику, який, перш ніж шубовснути зі скелі, на секунду зависає над обривом. А тоді вона впала на підлогу, начебто вдарившись об невидиме скло. Світло в будинку спалахнуло — воно, як на сцені, з’являлося в кінці вистави. При світлі на обличчі Ридлі з’явилися дивні гострі тіні.
Освітлення все змінило. Ридлі затулила очі руками й голосно сказала в простір:
— Дядьку Мейконе, а без цього не можна?
Між Ридлі й Раян ускочив Мовчун. Він гарчав і все ближче підходив до старшої сестри, настовбурчивши на загривку шерсть, як справжній вовк. Вочевидь, чари Ридлі не мали на нього впливу.
Ридлі знову взяла мене під руку і засміялася глибоким гортанним сміхом. Мені стало не по собі. Я намагався не втрачати контроль, але горло душила задуха, як від кляпу з мокрих шкарпеток.
Не відпускаючи мене, Ридлі підняла до стелі другу руку і, закинувши голову, сказала:
— Що ж, до біса манери!
Тієї ж миті у будинку, як від короткого замикання, повністю зник струм.
З темряви угорі долинув голос Мейкона:
— Ридлі, люба, оце так сюрприз. Ми тебе не чекали.
Не чекали? Про що це він?
— Я нізащо в світі не проґавила би Збори. І погляньте, я привела вам гостя. Чи, точніше, він привів мене.