Більше, ніж будь-який чародій.
Більше. І як це сприйняти? Менше — це зрозуміло, це нормально. Цьому я б ще дав раду.
— Але ти сам бачив: я не знаю, що з цим робити, — Ліна знервовано опустила очі на стьобану ковдру, що лежала між нами. Я притягнув її за руку ближче до себе, аж доки Ліна не зіперлася на лікоть просто поряд зі мною.
— Для мене це не має значення. Ти подобаєшся мені такою, як є.
— Ітане, ти ледве мене знаєш.
Всередині мене розливалося магнетичне тепло, і, щиро кажучи, мені було як ніколи байдуже до усіх цих слів. Так класно було просто лежати поряд з нею, тримати її за руку і розуміти, що між нами усього лише брижі білої ковдри.
— Неправда. Я знаю, що ти пишеш вірші, знаю, що означає ворон з твого намиста, ще пам’ятаю, що ти любиш фанту, бабусю і попкорн з карамельними кульками.
Я сподівався, що вона усміхнеться, але почув:
— Це майже нічого.
— Це початок.
Її зелені очі задивилися в мої блакитні.
— Ти навіть не знаєш, як мене звати.
— Тебе звати Ліна Дюкейн.
— Ну що ж, для початку: ні, не так.
Я сів у ліжку, випустивши її руку.
— Тобто?
— Це не справжнє моє ім’я, Ридлі не збрехала.
Я почав пригадувати вчорашню розмову. Згадав, як Ридлі казала, що Ліна не знає власного імені, але тоді я не сприймав усе так буквально.
— А як же тебе звати?
— Не знаю.
— Це якась чародійська заморочка?
— Не зовсім. Здебільшого чародії знають свої імена, але ми не такі. У нас у родині про це дізнаються, лише коли виповниться шістнадцять. Доти нас звати по-іншому. Ридлі була Джулією, Ріс — Аннабель. А я поки що Ліна.
— І хто ж така Ліна Дюкейн?
— Моє прізвище точно Дюкейн, але це все, що мені відомо. А Ліною мене стала звати бабуся, бо я, на її думку, була надто худа. Типу Ліна-худі-коліна.
Я помовчав, намагаючись усе осмислити.
— Гаразд, тобто ти не знаєш свого імені й дізнаєшся його за кілька місяців?
— Усе не так просто. Мені про себе нічого не відомо, тому я така дивна весь час. Я не знаю свого імені, не знаю, що сталося з моїми батьками.
— Вони ж загинули в автокатастрофі?
— Так мені сказали, але в нашій сім’ї це не тема для розмов. Про ту аварію немає жодної згадки, я ніколи не бачила їхніх могил… Як мені знати?
— Але хіба про такі страшні речі брешуть?
— Ти мою сімейку бачив?
— Звісно.
— А те чудовисько, та відьма, що ледь тебе не вбила? Віриш чи ні, але ми були нерозлийвода. Росли пліч-о-пліч, мешкали з бабусею… Ми стільки разом подорожували, що в нас навіть була спільна валіза.
— Ось чому у вас із нею майже немає акценту. Мало хто повірив би, що ви з Півдня.
— А чому в тебе немає акценту?
— Батьки-професори і скарбничка, у яку я кидав четвертак щоразу, як отримував незадовільно, — я закотив очі. — То Ридлі не жила з тіткою Дел?
— Ні, тітка Дел приїздила на вихідні. Ми не живемо зі своїми батьками — це надто небезпечно.
Ліна почала з таким запалом розповідати все, що назбиралося в ній за роки мовчання, що я вирішив поки що не поспішати з наступними п’ятдесятьма «чому».
— Ми з Ридлі були як рідні сестри: спали в одній кімнаті й разом училися вдома. Коли ми переїхали до Вірджинії, то вмовили бабусю віддати нас до звичайної школи. Ми хотіли мати друзів і бути як всі. Доти ми спілкувалися зі смертними, хіба що відвідуючи з бабусею музей, оперу чи кафе.
— А як вам було у школі?
— Ой, жахливо. Ми не вміли одягатися, не дивилися телевізор, нам завертали домашнє завдання. Жах — і крапка.
— Але ж ви товаришували з кимсь зі смертних?
Ліна відповіла, не дивлячись на мене:
— До тебе я не товаришувала ні з ким.
— Правда?
— Лише з Ридлі. Їй теж було нелегко, але вона забила. Вона лише дбала про те, щоб ніхто не нашкодив мені.
Я заледве міг уявити, як Ридлі когось захищає.
«Ітане, люди змінюються».
«Не настільки. Навіть чародії».
«Особливо чародії. Саме це я й намагаюся тобі сказати».
Ліна відсунулася і забрала руку.
— Ридлі почала дивно поводитися, а потім кілька хлопців, що взагалі не звертали на неї уваги, стали ходити за нею всюди й скрізь. Вони чекали на неї після уроків, билися за те, щоб провести її додому.
— А що дивного? Є такі дівчата.
— Ридлі не якась там дівчина. Я ж кажу — вона сирена. Вона може змусити зробити все що завгодно, навіть немислимі речі. І всі ті хлопці стрибнули зі скелі — один по одному, — Ліна накрутила намисто на пальці та провадила. — Напередодні її шістнадцятого дня народження я пішла за нею на вокзал. Вона чогось страшенно боялася. Вона відчувала, що стане темною, і казала мені, що має зникнути раніше, ніж завдасть болю тому, кого любить. Тобто мені. Я єдина, кого Ридлі дійсно любила. Того вечора вона зникла, і я не бачила її аж дотепер. Після сьогоднішньої зустрічі навряд чи можна сумніватися у тому, що вона темна.