«Ітане…»
її очі стали ще більшими і зеленішими, якщо це взагалі можливо.
«Ітане, я не знаю…»
Я нахилився і поцілував її в губи. Вони були солонуваті, як її сльози, і цього разу мене пройняло не теплом, а справжнім розрядом від вуст аж до п’ят. У кінчиках пальців закололо, наче від розетки, в яку я, з Лінкового дозволу, восьмирічним хлопчаком впхав ручку. Ліна заплющила очі та притягнула мене до себе. Це була досконала мить. Ліна цілувала мене, усміхаючись від дотику моїх губ, і я розумів, що вона чекала на мене, можливо, так само довго, як чекав на неї я. Але зненацька вона закрилася. Настільки ж швидко, як і відповіла на мій поцілунок. Простіше кажучи, вона просто відтрутила мене.
«Ітане, нам не можна».
«Чому? Я гадав, у нас взаємні почуття».
Невже ні? Невже вона не відчуває того самого?
Я охопив поглядом її всю, починаючи з долонь, що вперлись мені в груди й досі не підпускали ближче. Напевно, вона відчувала, як шалено калатає моє серце.
«Це не…»
Вона почала відвертатися від мене, і я вже навіть був готовий, що вона ось-ось підхопиться. Так само, як того дня, коли ми знайшли в Ґрінбраєрі медальйон, як тієї ночі, коли вона залишила мене на ґанку. Я ухопив її за зап’ясток і відчув сильне тепло.
— Поясни тоді, що це?
Ліна подивилася на мене впритул, і я спробував прочитати її думки. Але не зміг.
— Я знаю, ти гадаєш, що мені до снаги все змінити. Це не гак. І те, що зробила Ридлі, — лише квіточки. Вона запросто могла тебе вбити, і можливо, вбила б, якби я її не зупинила, — Ліна глибоко вдихнула, і я помітив, як у неї блищать очі. — Я теж можу стати чудовиськом — віриш ти мені чи ні.
Я пригорнув її за шию, незважаючи на слова. Але вона вела далі:
— І я не хочу, щоб ти бачив мене такою.
— Мені байдуже, — сказав я, цілуючи її в щоку.
Ліна спустилася з ліжка, забираючи руку з моєї долоні.
— Ти не розумієш, — вона показала мені напис на руці.
122. Сто двадцять два дні, розмазана синя паста — нібито все, що нам залишилося.
— Розумію. Ти боїшся. Але удвох ми щось придумаємо. Ми маємо бути разом.
— Ні. Ти — смертний. Ти не можеш цього збагнути. Я не хочу завдати тобі шкоди, коли ти станеш для мене надто близьким.
— Запізно.
Я ясно чув кожне її слово, але розумів лише одне.
Ближче вже й не може бути.
9. Х
Пращури
Поки ці слова промовляла вродлива дівчина, вони мали сенс. Тепер, коли я лежав удома у власному ліжку, мені дедалі важче було уявити, як скласти цю історію докупи. А розповісти Лінку — й поготів. От як мені почати: розумієш, друже, мені подобається дівчина, але я не знаю її справжнього імені, а ще вона чаклунка — перепрошую, чародійка, до того ж із цілої родини чародіїв, — а за п’ять місяців вона точно дізнається, добра вона чи зла. А ще вона здатна викликати урагани, не виходячи з кімнати, і подумки розбивати скло. А я бачу видіння з минулого, торкаючись дурнуватого медальйона, який, за порадою Амми та Мейкона Рейвенвуда (до речі, зовсім не відлюдька), мав би давно закопати. А ще цей медальйон з’явився на шиї жінки на портреті в маєтку Рейвенвудів (до речі, це зовсім не будинок з привидами, а ретельно відреставрована оселя), у якому щоразу, як я приходив, змінювався інтер’єр. А приходив я туди, щоб побачити дівчину, яка не перестає мене дивувати, запалювати і доводити до дрожу єдиним доторком.
І я поцілував її. І вона поцілувала мене у відповідь.
Я сам не міг у все це повірити, а тому просто перевернувся на другий бік.
Вітер.
Мене шмагав вітер.
Я тримався за дерево, а ураган хлистав мене і оглушав пронизливим свистом. Вітри крутили лиховерть, змагаючись між собою і щомиті дужчаючи. Крізь подерте небо сипався град, тонни граду, і здавалося, що цьому не буде кінця-краю. Я мав тікати.
Але тікати не було куди.
— Відпусти мене, Ітане! Рятуйся!
Я не бачив її, але відчував навіть крізь сильний вітер. Я міцно тримав її долоню — тримав би, навіть якби їй було боляче, і не подумав би відпустити. Вітер змінив напрямок і почав відривати мене від землі. Я ще запекліше хапався за дерево, стискав її руку, але стихія пересилювала нас.
Відриваючи мене від дерева і від неї. Я відчув, як її зап’ясток вислизає з моєї руки.
Я більше не міг триматися.
Прокинувся я від кашлю. Тіло досі шмагала негода, я відчував її шкірою. Ну от, мало мені було заледве не опинитися на тому світі прямісінько з маєтку Рейвенвуда, так знову ці сни! Забагато як на одну добу, навіть для мене. На диво, двері до моєї спальні були широко розчинені, хоча я добре пам’ятав, що зачинив їх перед сном. Бракувало ще, щоб Амма обкладала мене уві сні своїми ляльками. Але ж я точно знав, що зачиняв двері. Сто відсотків.