— До твоєї обителі… а коли це він був у тебе вдома? Я йому наказувала подалі триматися від твого маєтку, — Амма не на жарт розхвилювалася, а я зрозумів, що невдовзі матиму на горіхи.
— Ну то поміркуй: може, варто тримати його на коротшому повідку. Він не цяця. І я застерігав тебе, що ця дружба до добра не доведе, та й дружбою її вже не назвеш. У них не може бути майбутнього.
Амма щось бурмотіла собі під ніс. Так вона робила завжди, коли я її не слухав.
— Він слухняний хлопчина. Був таким, доки не зустрів твою небогу, тож на мене все не спихай. Ми б не вскочили у цю халепу, якби, перш за все, її сюди не привіз ти. Але я подумаю, що з цим робити. Скажу, щоб він з нею більше не бачився.
— Не верзи дурниць, це ж підлітки. Що більше ми їх роз’єднуватимемо, тим міцніше вони триматимуться разом. Після її обрання проблема зникне сама собою — звісно, якщо до цього дійде. А поки що, Амаріє, кілька місяців наглядай за хлопцем — ми й так з вогнем граємо, а тут іще він жару додає.
— Ти мені, Мельхіседеку Рейвенвуд, про жар не розповідай. Моя сім’я чимало ваших багать за сто літ загасила. І я так само тримала твої секрети, як ти — мої.
— Я не провидець, що мав би передбачити таку знахідку. Як це взагалі пояснити? Як твої друзі-духи проґавили медальйон? — саркастично мовив Рейвенвуд, обводячи коло вогником сигари.
Амма круто розвернулася й несамовито глянула йому в очі.
— Не чіпай пращурів! Ще й тут, ще й зараз. Значить, у них були на те свої причини. Значить, вони щось знали.
Відвернувшись від Мейкона, Амма провадила:
— Не слухайте його. Я принесла вам ваших улюблених креветок, каші й лимонного пирога з безе, — було видно, що тепер вона розмовляє не з Рейвенвудом. — Це ж те, що вам до смаку, — докинула вона, викладаючи їжу з судочків на тарілку. Потім поставила тарілку на землю біля могильного каменя, що його оточувало ще декілька розпорошених надгробків.
— Це наш дім, дім наших пращурів, дім моєї родини. Чув? Двоюрідної бабці Сиссі, двоюрідного прадідуся Абнера. Прапра-прапрабабусі Сулли. Це їхній дім, тож не паплюж пращурів у їхньому домі. Хочеш відповідей — поводься як слід.
— Прошу вибачення.
Вона мовчала.
— Щиро.
Амма фиркнула.
— І дивись, куди попіл летить — тут попільнички немає. От ще звичка!
Мейкон загасив сигару в моху.
— Продовжимо. Часу обмаль. Ми маємо знати, де зараз Сараф…
— Цс-с-с, — прошипіла Амма. — Не промовляй її імені вголос, ще й сьогодні. Півмісяць для білої магії, повня — для чорної. Ми не в ту ніч зібралися про це розмовляти.
— Але мусимо. Цього вечора у мене трапилася дуже неприємна історія — моя небога, що стала темною в день обрання, з’явилася на Збори.
— Донька Дел? Цей темний сплеск небезпеки?
— Так, Ридлі. Звісно, без запрошення. Переступила поріг під руку з твоїм хлопчиною. Тож я маю знати, чи це просто збіг.
— Не на добро це все. Не на добро. Не на добро, — повторювала Амма, знервовано гойдаючись на підборах.
— І?
— Збігів не буває. Ти ж знаєш.
— Хоч у цьому ми одностайні.
Я нічого не міг уторопати. Мейкон Рейвенвуд повік не потикався з дому, а зараз стояв посеред болота, сперечався з Аммою, яку він, виявляється, добре знає, та ще й сперечався через що — через мене, Ліну та медальйон!
Амма знову почала щось шукати в сумці.
— Ти приніс віскі? Дядько Абнер дуже любить…
Мейкон простягнув пляшку.
— Постав ось тут, — вказала Амма. — І відійди он туди.
— Я бачу, що ти й досі боїшся мене торкнутися. А вже стільки років минуло…
— Нічого я не боюся. Просто кожен при своєму. Я тебе ні про що не запитую і нічого не хочу про це знати.
Мейкон поставив пляшку на землю за півметра від Амми. Вона підняла віскі, налила його у чарку й випила. Я за все життя не бачив, щоб Амма пригубила щось міцніше за солодкий чай. Потім вона вилила трішки спиртного у траву на могилі.
— Дядьку Абнере, нам потрібне твоє заступництво. Прикликаю твій дух!
Мейкон бухикнув.
— Мельхіседеку, ти випробовуєш моє терпіння, — Амма заплющила очі та здійняла руки до неба, закинувши голову так, ніби розмовляє з самим місяцем. Потім вона схилилася і витрусила на землю вміст мішечка, який раніше ховала до сумки. Це були маленькі курячі кістки — сподіваюся, не ті, що я викинув сьогодні вранці по сніданку. Хоча… все можливо.
— Що вони кажуть? — запитав Мейкон.
Амма пробіглася пальцями по кістках, розкидаючи їх по траві.
— Поки що нічого.