Але хвилиночку! Відколи це вона почала носити червоне?
Здавалося, хмари над Ліною розсіялися. Вона не чула моїх думок, нічого не знала про Амму та Мейкона. Вона лишень хотіла зі мною зустрітися. Напевно, мої учорашні слова таки посіяли свої зерна. Або ж вона просто вирішила дати нам шанс. Я усміхнувся, розгортаючи паперовий пакунок.
— Сподіваюся, ти точно зголоднів, бо мені довелося боротися за ці пончики з вашим товстуном-поліцейським.
Катафалк від’їхав з узбіччя на дорогу.
— То ти просто вирішила заїхати по мене і підкинути до школи?
Нічого собі! Щось новеньке.
— Ні, — вона опустила вікно, і ранковий прохолодний вітер розвіяв її чорні кучері. Сьогодні це був звичайний вітер.
— Ти щось надумала?
— Певна річ, — просяяла вона. — Провести день у школі Джексона! Що може бути краще?
Вона усміхалася і світилася щастям. А коли повертала кермо, я побачив її долоню, на якій не було ні чорнил, ні чисел, ні днів народження. Сьогодні вона ні про що не хвилювалася.
120. Я пам’ятав зворотний відлік, ніби він написаний невидимим чорнилом на моїй власній руці. Сто двадцять днів до того, як станеться те, про що так хвилювалися Мейкон з Аммою.
Дев’яте шосе. Ми виїхали на трасу, і я дивився у вікно, мріючи, аби Ліна ще бодай на день залишилася такою, як сьогодні. Потім я заплющив очі й почав згадувати баскетбольні прийоми. Перехват. Захист. Передача. Стінка-пресинг.
Коли ми доїхали до Самервіля, я усе зрозумів. Або ми йдемо на три останні ряди в «Синеплексі», або…
Здійнявши куряву, катафалк зупинився за водонапірною баштою на краю поля.
— Ми паркуємося? За водонапірною баштою? Зараз?
Лінк би ніколи мені не повірив.
Ліна заглушила мотор. Запала тиша. У її вікно вривалися потоки свіжого повітря.
«Хіба сюди приїздять не заради цього?»
«Так, тобто ні, тобто не такі, як ми. І не посеред навчального дня».
«А ми не можемо хоч раз побути такими, як вони? Ми завжди маємо бути собою?»
«Мені подобається бути собою».
Ліна відстібнула пасок безпеки, я відстібнув свій — і перетягнув її до себе на коліна. Вона тулилася до мене, була щаслива і заряджала своїм теплом.
«Так от воно як — паркуватися».
Вона засміялася і простягла руку, щоб прибрати з моїх очей волосся.
— Що це? — я ухопив її за зап’ясток. На правій руці у Ліни висів браслет, який Амма передала Мейкону вчора біля Броду. Мене це не на жарт розхвилювало, і я збагнув, що зіпсую Ліні настрій. Але й не міг мовчати.
— Це дядько дав, — пояснила Ліна.
— Зніми, — я почав прокручувати мотузку, шукаючи вузлик.
— Що? — запитала вона, марніючи на очах. — Про що ти?
— Зніми.
— Чому? — вона висмикнула руку.
— Учора дещо сталося.
— Що саме?
— Я прийшов зі школи, а потім ходив за Аммою до її будинку біля Броду. Вона вислизнула від нас опівночі, аби зустрітися на болоті…
— З ким?
— З твоїм дядьком.
— Що вони могли там робити? — Ліна сполотніла, і я зрозумів, що продовження «паркування» більше не буде.
— Вони розмовляли по тебе, про нас, про медальйон…
Ліна слухала дедалі уважніше.
— І що про медальйон?
— Це, виявляється, якийсь темний талісман, і твій дядько розповів Аммі, що медальйон і досі в мене. Це їх страшенно схвилювало.
— А звідки вони знають, що це талісман?
Я почав дратуватися: вона не помічає головного!
— А тобі не цікаво, звідки вони знають одне одного? Ти про це хоч здогадувалася?
— Я не можу знати всіх дядькових знайомих.
— Ліно, але ж вони говорили про нас, про медальйон, про те, що потрібно його заховати, та й нас одне від одного тримати подалі. Мені здалося, що вони бачать у мені небезпеку, нібито я вплутуюсь у якісь справи, а твій дядько…
— Що?
— Стверджує, що я наділений силою.
Ліна голосно засміялася, і це роздратувало мене ще більше.
— Звідки він це взяв?
— Звідти, що я прийшов у Рейвенвуд із Ридлі, а для цього, на його думку, потрібно мати силу.
— Гм, — насупилася Ліна, — його правда.
Я не очікував такої відповіді.
— Ти що, жартуєш? Якби я мав силу, то що, був би не в курсі?
— Ну, хтозна…
Я не поділяв її припущень. Мій батько був письменником, а мама день за днем гортала журнали зі статтями про померлих генералів Громадянської війни. З мене був такий самий чародій, як з корови балерина, хіба що чудодійною силою можна було вважати вміння дратувати Амму. Вочевидь, Ридлі зайшла в Рейвенвуд з чорного ходу — охоронна система маєтку чародіїв дала збій.