Певно, Ліна мислила так само.
— Не переймайся, усьому має бути пояснення. Однак тепер ми знаємо, що Мейкон і Амма знайомі.
— Щось тебе це не дуже засмутило.
— Ти про що?
— Вони нам брехали! Обоє! Таємно зустрічалися, думали, як нас розлучити… Вигадували спосіб, щоб змусити нас викинути медальйон…
— Але ж ми їх і не запитували, чи вони знайомі.
Дивно. Що це з нею? Вона не засмучена, не зла, не…
— А чому ми мали запитувати? Тебе не дивує той факт, що твій дядько зустрічався посеред ночі з Аммою біля болота, розмовляв з духами і чаклував над амулетами з курячих кісток?
— Дивує, але я певна, що вони просто намагаються нас захистити.
— Від чого? Від правди? Вони ж не лише про нас говорили — мова йшла ще про якусь Сару і про те, як ти можеш усіх занапастити, якщо тебе оберуть темною.
— Тобто?
— Що тобто? Запитай у дядька. Побачимо, чи він тобі одразу все розповість.
Мабуть, тут я погарячкував.
— Дядько ризикує життям, щоб мене захистити. Він завжди був поряд і прийняв мене до себе навіть тоді, коли знав, що за кілька місяців я можу стати чудовиськом.
— Та ти хоч знаєш, від чого він тебе захищає?
— Від мене самої!
Це була остання крапля. Ліна відчинила двері, злізла з моїх колін і вийшла в поле. Величезна тінь водонапірної башти затуляла від нас Самервіль, але день уже не здавався таким сонячним. Світле небо вкрилося смугами сірих хмар.
Насувалася гроза. Ліна не хотіла зі мною розмовляти, але я цим не переймався.
— Послухай, це ж безглуздя. Твій дядько що — навмисно чекав на Амму опівночі, щоб просто сказати: знаєш, а медальйон-бо й досі в Ітана? І чому взагалі потрібно позбутися того медальйона? І чому, що найважливіше, вони не хочуть, аби ми були разом?
Посеред поля лунали тільки наші схвильовані голоси. Вітер посилювався, а Лінине волосся почало завихрюватися навколо її обличчя.
— Не знаю, — відпекла вона. — Батьки завжди намагаються розлучити підлітків, така вже їхня справа. А як хочеш знати чому — запитай у Амми, це ж вона мене ненавидить. Я навіть заїхати по тебе не можу, бо ти боїшся, що вона побачить нас разом.
Всередині у мене все стислося. Я гнівався на Амму. Гнівався дужче, ніж за все своє життя, але й любив не менше. Це вона підкладала мені записки від зубної феї, бинтувала побиті коліна, тренувалася разом зі мною, коли я так хотів потрапити до дитячої ліги. Врешті-решт вона єдина піклувалася про мене, відколи померла мама, а батько занурився у книжку; єдина помічала, що я прогуляв школу чи програв гру. І співчувала. Мені хотілося вірити, що вона в змозі все пояснити.
— Ти її просто не розумієш. Вона гадає, що таким чином…
— Захищає тебе? Як і мій дядько — мене? Тобі не спадало на думку, що вони обоє намагаються захистити нас від спільної загрози — від мене?
— Ти знову забрела в ці хащі?
Ліна пішла від мене геть, і здавалося, от-от відірветься від землі.
— В тому й справа, що брести нема куди. Вони бояться, що я можу завдати шкоди. Зокрема й тобі.
— Ні, справа в медальйоні. Вони щось від нас приховують, не хочуть, щоб ми про це дізналися, — сказав я, застромляючи руку в кишеню у пошуках знайомого предмета, загорнутого в хустинку. Після вчорашнього вечора я ні на мить не випускав медальйон з поля зору — Амма могла знайти і заховати його, і я був певен, що вона вже розпочала пошуки.
Медальйон опинився на капоті.
— Подивимося, що трапиться далі.
— Зараз?
— Чому б ні.
— Ми навіть не знаємо, чи це спрацює.
Я почав розгортати хустинку.
— То дізнаймося.
Попри Лінині пручання, я узяв її за руку і торкнувся гладкого металу…
Вранішнє сонце заливало поле і небо, раз у раз яснішаючи, аж доки не засліпило все навкруг. Я відчув той самий коловорот, що відкинув мене на півтора сторіччя назад, і раптом… усе скінчилось. Я розплющив очі, та замість багна, землі й віддаленого вогню побачив тіні від водонапірної башти і катафалка. Медальйон відмовився показувати видіння.
— Ти відчула? Закрутилося — й раптом…
Ліна кивнула й відштовхнула мене.
— Мене закачало, чи як там це називається.
— Ти блокуєш видіння?
— Про що ти? Я нічого не роблю.
— Можеш заприсягтися, що не вдаєшся до своїх чарівних штучок?
— Запросто. Усі сили йдуть на те, щоб побороти твій дар тупоумства, але, як бачу, намарно.
Щось було не так. Навіщо видіння втягнуло нас, а потім викинуло геть? У чому справа? Ліна простягла руку, щоб накрити медальйон хустинкою, і я знову помітив подарований Аммою засмальцьований шкіряний браслет.