— Зніми його, — я зачепив пальцем мотузку, підіймаючи Лінин зап’ясток їй до очей.
— Ітане, це для захисту. Ти ж сам казав, що Амма постійно майструє такі обереги.
— Не думаю.
— Тобто?
— А чи не через нього медальйон перестав показувати видіння?
— Ти ж знаєш, він показує їх не завжди.
— Але цього разу щось його зупинило!
Ліна похитала головою, розсипаючи по плечах неслухняні кучері.
— Ти справді у це віриш?
— То доведи, що я помиляюся: зніми цю штуку.
Вона подивилася на мене, як на божевільного, а що насправді вважала таким — я й не сумнівався.
— Якщо я помиляюся — одягнеш його потім знову.
Якусь мить Ліна вагалася, а тоді простягнула мені руку, щоб я розв’язав браслет. Я послабив вузлик, зняв амулет і поклав його до кишені. Потім узяв медальйон, а вона — мою руку.
Я стис її пальці, і раптом ми полетіли у вир…
Дощ розпочався одразу. Важкий, сильний, ніби хляпнув зливою з розірваного небесного дна. Айві завжди казала, що дощ — то сльози Божі, і сьогодні Женев'єва вважала так само. Ітан лежав усього за кілька кроків од неї, але йти до нього довелося вічність. Зрештою вона підійшла, стала біля нього навколішки й оповила його голову руками. Він важко дихав. Він був іще живий.
— Ні, ні, тільки не хлопця! Ти так багато забрав сьогодні. Так багато! Тільки не хлопця, — голос Айві досяг найвищої ноти, і вона почала молитись.
— Айві, допоможи. Принеси води, віскі і чим дістати кулю.
Женев’єва скрутила обривок спідниці у тугий жмут і притисла його Ітану до грудей — до того місця, де ще кілька хвилин тому не зяяла рана.
— Я кохаю тебе. І я б одружився з тобою попри незгоду родини, — шепотів Ітан, але вона дорікала йому:
— Не треба так, Ітане Картер Вейт. Не кажи так, ніби збираєшся померти, бо все буде добре, все буде добре, — ці слова вона повторювала, переконуючи їх обох.
А потім заплющила очі й застигла. Квіти. Плач немовлят. Схід сонця.
Життя, не смерть.
Таким воно поставало в її уяві, таким вона хотіла, щоб воно стало. Картинки знов і знов починали свою круговерть.
Життя, не смерть.
Ітан закашлявся. Вона розплющила очі, і їхні погляди зустрілися. Час зупинився. Всього на мить. А потім Ітанові повіки обм’якли, а голова важко схилилася набік.
Вона заплющила очі та знову уявила життя; ні, не зараз! Це помилка, він не міг померти. Женев’єва зібрала усі свої сили, як і мільйон разів до того, коли рухала предмети у мами на кухні, кепкуючи з Айві, коли лікувала пташенят, що випали з гнізда.
Чому ж не зараз, коли це так необхідно!
— Ітане, прокинься. Благаю, не спи!
Я розплющив очі: ми стояли посеред поля у тому ж місці, де були до видіння. Я поглянув на Ліну — її очі блищали і набиралися слізьми.
— О Боже!
Я нахилився до трави, що росла під нашими ногами — вона уся була зарошена плямами червоної фарби.
— Це кров.
— Його кров?
— Гадаю, так.
— Ти мав рацію — ми не бачили видіння через браслет. Але чому ж тоді дядько Мейкон сказав мені, що це для захисту?
— Можливо, так і є. У браслета може бути багато призначень.
— От тільки не треба мене заспокоювати.
— Вони щось від нас приховують, і це щось стосується медальйона. Та й Женев’єви, скоріше за все. Ми маємо з’ясувати якомога більше і про неї, і про медальйон до твого дня народження.
— Чому раптом?
— Я зрозумів це зі слів Мейкона й Амми — усі ці таємниці обертаються навколо твого шістнадцятиріччя.
Ліна глибоко зітхнула, мов намагалася не втратити нитку розмови.
— Я стану темною, ось що вони знають.
— А до чого тут медальйон?
— Хтозна. Але це й неважливо. Ніщо вже неважливо, адже за чотири місяці я буду не я. Ти ж бачив Ридлі? От і я такою стану, а то й гірше. А якщо дядько правий і я дійсно природниця, то Ридлі у порівняні зі мною взагалі здаватиметься сестрою милосердя.
Я пригорнув Ліну до себе, відчайдушно намагаючись захистити її від небезпеки. Хоча ми обоє знали, що це мені не до снаги.
— Навіщо ти так, вихід існує! Навіть якщо усе це правда — ми зможемо його знайти!
— Ти не розумієш — виходу немає. Усе трапиться так, як судилося, — вона говорила голосніше, а вітер набирав сили.