— Я гадав, бібліотека відчинена до дев’ятої.
Якщо це не так, то моє алібі для відвідування Ліниного будинку виявиться недійсним.
— Не сьогодні. Головна бібліотекарка щойно оголосила вихідний на честь Дня бібліотеки Гатліна. Ну так їй захотілося, — Маріан підморгнула. — Зухвала бібліотекарка.
— Спасибі, тітко Маріан.
— Знаю, що ви б не прийшли, якби у вас на те не було підстав, і підозрюю, що ця підстава — небога Рейвенвуда. Отже, може, ходімо у підсобку, заваримо чайничок чаю і наколотимо бурю у склянці? — Маріан любила гратися зі словами.
— Насправді у нас до вас радше запитання, — сказав я, застромляючи руку в кишеню з медальйоном у хустці провидиці Сулли.
— Завжди питай. Іноді запам’ятовуй. Ніколи не відповідай.
— Гомер?
— Еврипід. Пора тобі дати хоч одну правильну відповідь, І. В., а то мені доведеться піти на шкільні методичні збори.
— Але ж ви самі щойно сказали: ніколи не відповідай.
Вона відчинила двері з табличкою «Приватний архів».
— Я таке казала?
Як і Амма, Маріан була гострою на язик. Ну, як будь-яка гарна бібліотекарка.
І як моя мама теж.
Я ніколи не був у приватному архіві Маріан, у підсобці. В принципі, я не знаю нікого, крім мами, хто бував би тут. Це була їхня схованка, тут вони писали й проводили дослідження, влаштовували свої посиденьки. Сюди не заходив навіть мій тато. Я пам’ятаю, як Маріан зупинила його на порозі, коли мама досліджувала якийсь історичний документ:
— Без сторонніх — значить без сторонніх.
— Це бібліотека, Маріан. Бібліотеки створені для того, щоб поширювати знання й робити їх загальнодоступними.
— Тут бібліотеки були створені для того, щоб спілці анонімних алкоголіків було де зустрічатися потому, як їх вигнали баптисти.
— Маріан, не сміши. Це ж просто архів.
— Вважай, що я не бібліотекарка, а божевільна учена і там моя секретна лабораторія.
— Ти таки божевільна. Та ви ж удвох просто сидите над клаптиками спорохнявілого паперу.
— Якщо довіриш свої таємниці вітру, не звинувачуй його в тому, що він відкриє їх деревам.
— Халіль Джебран, — миттєво відповів батько.
— Троє здатні зберігати таємницю, якщо двоє з них мертві.
— Бенджамін Франклін.
Врешті-решт навіть тато облишив спроби увійти до їхнього архіву. Ми просто поверталися додому й з’їдали по шоколадному морозиву з горіхами, і після цього я завжди думав про маму й Маріан як про невідворотну силу природи. Уявляв — як казала Маріан — двох божевільних учених, скутих у лабораторії ланцюгами. Вони писали книжку за книжкою, їх навіть одного разу номінували на премію «Голос Півдня» — південного еквівалента Пулітцерівської нагороди. Тато страшенно пишався мамою, ними обома, навіть незважаючи на те, що ми самі залишалися в їхній тіні. «Найсвітліший розум» — так тато зазвичай називав маму, особливо коли вона була в процесі створення нового проекту. Зазвичай у ці миті вона занурювалася у власний світ, але здавалося, що саме такою він любив її найбільше.
Й от тепер у приватному архіві був я, щоправда, без мами і тата, і навіть без порції морозива. Деякі зміни відбувалися занадто швидко, особливо для міста, яке ніколи не змінювалося взагалі.
Це була темна задушлива кімната без жодного вікна, оббита вагонкою і розташована в одній з найстаріших будівель міста. У центрі кімнати паралельними рядами стояли чотири дубові столи. Стіни були вщент заставлені книжками: «Артилерія Громадянської війни й боєприпаси», «її величність бавовна: біле золото Півдня». З висувних шухляд металевого стелажа стирчали рукописи, а меншу кімнатку в глибині архіву переповнювала картотека.
Маріан заметушилася біля чайника й електричної плитки. Ліна підійшла до стіни, де висіли струхлявілі засклені мапи Гатліна — мабуть, ровесниці Сестер.
— Дивись — Рейвенвуд, — Ліна провела пальцем по склу. — А це — Ґрінбраєр. На цій карті набагато краще видно межі маєтків.
Я пройшов у найвіддаленіший куток кімнати, де стояв самотній стіл, вкритий тонким шаром пилу й павутиння. На ньому розгорнув свої сторінки старий статут Історичного товариства з обведеними іменами й устромленим між сторінками олівцем. Зроблена з кальки мапа була накладена на мапу сучасного Гатліна, начебто хтось задумав викопати старе місто з-під нового. А поверх усього цього лежала світлина портрета з передпокою в будинку Мейкона Рейвенвуда.
Жінка з медальйоном.
«Женев’єва. Це має бути Женев’єва. Ми повинні сказати їй, А. Ми повинні запитати».