«Ні, не можна. Ми не можемо нікому довіряти. Ми навіть не знаємо, чому в нас бувають видіння».
«Ліно. Довірся мені».
— А що це тут таке, тітко Маріан?
Поглянувши на мене, вона помітно засмутилася:
— Це був наш останній проект. Наш з твоєю мамою.
«Навіщо мамі знадобилася фотографія картини з Рейвенвуда?»
«Не знаю».
Ліна підійшла до столу й узяла світлину.
— Маріан, а що ви збиралися робити з цією картиною?
Маріан передала нам по чашці чаю на блюдці. Це була ще одна заморочка Гатліна: блюдцями користувалися завжди.
— Ліно, тобі має бути знайома ця картина. Вона належить твоєму дядькові Мейкону. Взагалі-то він сам надіслав її мені.
— Але хто ця жінка?
— Женев’єва Дюкейн, але я гадала, ти й сама це знаєш.
— Насправді ні.
— Хіба дядько нічого не розповідав тобі про твій рід?
— Ми з ним не дуже-то говоримо про померлих родичів. Ніхто не хоче ворушити тему моїх батьків.
Маріан підійшла до однієї з шухляд і заходилася щось там шукати.
— Женев’єва Дюкейн була твоєю пра-пра-прапрабабусею. І непересічною особистістю, між іншим. Ми з Лайлою вивчали родовід Дюкейнів, твій дядько Мейкон допомагав нам із проектом до самої…— вона опустила очі. — До минулого року.
Мама була знайома з Мейконом Рейвенвудом? Я гадав, він дізнався про неї лише з її робіт.
— Тобі варто знати своїх пращурів, — Маріан перегорнула кілька зжовтілих сторінок пергаменту, і перед нами постало родинне дерево Ліни поруч з родоводом Мейкона.
— Дивно, — вказав я на Лінине древо пальцем. — У всіх жінок у вашій родині прізвище Дюкейн, навіть у заміжніх.
— Такий уже у нас звичай. Жінки зберігають дівоче прізвище навіть після того, як виходять заміж. Так було завжди.
Маріан перегорнула сторінку і подивилася на Ліну:
— Так зазвичай роблять у родинах, де вважають, що жінки наділені особливою силою.
Я хотів змінити тему. Я не збирався заглиблюватися в історію могутніх жінок у родині Ліни в присутності Маріан, тим більше що Ліна точно була однією з них.
— Чому ви з мамою вивчали дерево Дюкейнів? Що ви досліджували?
Маріан розмішала чай.
— Цукру?
Я кинув цукор у чашку, а Маріан відвела погляд.
— Насправді нас більше за все цікавив цей медальйон, — вказала вона на іншу фотографію Женев’єви, де та була з медальйоном.
— І цікавила одна історія. Взагалі досить звичайна, любовна, — вона сумно усміхнулася. — Твоя мама була романтиком, Ітане.
Я зустрівся поглядом з Ліною. Ми обоє знали, що Маріан збирається нам розповісти.
— Вам обом буде цікаво, бо ця розповідь стосується і Бейтів, і Дюкейнів: солдата Конфедерації й чарівної господині Ґрінбраєра.
Видіння. Полум’я. Остання мамина книжка виявилася про те, що ми бачили на власні очі: про Женев’єву й Ітана — про пра-пра-прапрабабцю Ліни й мого двоюрідного пра-пра-прапрадідуся.
Мама працювала над цією книжкою перед смертю! Я не міг себе опанувати. От вам і Гатлін, у якому все вже колись відбулося.
Ліна зблідла. Вона притулилася до мене й торкнулася моєї руки, яка лежала на вкритому пилом столі. Я моментально відчув знайомий удар струму.
— Ось, усе почалося з цього листа.
Маріан поклала два пожовтілі аркуші на сусідній дубовий стіл. Якщо чесно, я був радий, що вона не чіпала маминого робочого місця. Для мене воно було набагато кращою пам’яттю про маму, ніж усі ті гвоздики, які на похороні оберемками складали в її могилу. Тоді поприходили навіть жіночки з ДАР і, як божевільні, нанесли купу гвоздик. Хоча я точно знаю, що мамі б це було не до душі. Усі ці одвічні збори міста — баптистів, методистів, навіть п’ятидесятників — на будь-які похорони, народження чи весілля.
— Прочитайте, але не торкайтеся. Це один з найбільших раритетів міста.
Ліна нахилилася над аркушем, тримаючи волосся подалі від стародавнього пергаменту.
— Вони шалено закохані, але занадто відмінні, — проглянула вона лист. — «Різні види» — ось як він їх називає. Її родина намагається розлучити їх, а він збирається йти на війну, хоча насправді у неї не вірить. Однак він сподівається, якщо боротиметься за Південь, то заслужить прихильність її сім’ї.
Маріан заплющила очі й процитувала:
«Чи я людина, чи тварина — у Ґрінбраєрі це байдуже. Та хоча я простий смертний, моє серце крається на саму думку про те, що доведеться провести решту життя без тебе, Женев’єво».
Усе це звучало дуже поетично, і мені здалося, що такі вірші могла б складати Ліна.