Маріан розплющила очі:
— Він був наче Атлантом, що тримав на своїх плечах увесь світ.
— Це так сумно, — мовила Ліна, дивлячись на мене.
— Вони кохали одне одного, йшла війна. Не хочу вас засмучувати, але здається, ця історія не мала щасливого кінця, — сказала Маріан, допиваючи чай.
— А до чого тут медальйон? — з острахом запитав я, вказуючи на світлину.
— Ймовірно, Ітан подарував його Женев’єві на знак таємних заручин, однак ми ніколи не знатимемо цього напевне. Після смерті Ітана ніхто не бачив камею. Батько Женев’єви видав її за когось заміж, але, за легендою, вона зберігала медальйон усе життя і забрала з собою в могилу. Казали, це дуже потужний талісман — символ розірваного союзу двох розбитих сердець.
Я здригнувся. Потужний талісман не був похований з Женев’євою — він лежав у мене в кишені. Темний талісман, якщо вірити Мейкону й Аммі. Я відчував, як він підстрибує, ніби смажиться на розпеченому вугіллі.
«Ітане, не треба».
«Треба. Вона може нам допомогти. Моя мама допомогла б».
Я сунув руку в кишеню, розгорнув носовичок, аби торкнутися потертої камеї, і взяв Маріан за руку, сподіваючись, що цього разу медальйон спрацює. Її чашка впала на підлогу й розлетілася на друзки. Кімната поринула у вир.
— Ітане! — скрикнула Маріан.
Ліна вхопила її за руку. В архіві стало темно, як уночі.
— Не хвилюйтеся. Ми будемо з вами увесь час, — голос Ліни звучав немов звіддаля, і там-таки, оддалік, я почув рушничні постріли.
За лічені секунди в бібліотеці почався дощ…
Їх заливало дощем. Здійнявся вітер, задуваючи вогонь, та було вже запізно.
Женев'єва дивилася на згарище, яке залишилося від їхнього великого будинку. Сьогодні вона втратила все. Маму. Євангеліну. Вона не могла втратити й Ітана.
Айві прибігла до неї по розкислій землі, несучи в спідниці все, про що вона просила.
— Я запізнилася, пресвятий Боже, я запізнилася, — заплакала Айві. Вона схвильовано озирнулася. — Міс Женев'єво, ходімте, ми вже нічого не зможемо зробити.
Але Айві помилялася. Ще один крок.
— Ще не пізно. Не пізно, — без кінця повторювала Женев'єва.
— Дитинко, отямся.
Женев'єва з розпачем глянула на Айві:
— Мені потрібна книга.
Айві відступила, хитаючи головою.
— Ні, не можна зв'язуватися з цією книгою. Ви не тямите, що коїте.
— Айві, — схопила Женев'єва жінку за плечі, — це єдиний вихід. Принеси її.
— Ви не знаєте, про що просите. Ви не відаєте нічого про цю книгу…
— Принеси її мені, або я сама її знайду.
Позаду них підіймалися чорні клуби диму, а поодинокі спалахи вогню дожирали те, що залишилося від будинку.
Айві здалася. Підсмикнувши подерті спідниці, вона повела Женев'єву крізь рештки материного лимонного саду. Женев'єва ніколи не ходила далі саду. Там розстилалися лише бавовняні поля, принаймні так їй завжди казали. Та й чого ходити у поле — хіба що коли граєшся в хованки з сестрою.
Але Айві йшла цілеспрямовано. Вона точно знала, куди їй треба. Удалині Женев'єва досі чула постріли і несамовитий лемент сусідів, у яких просто на очах горіли їхні домівки.
Айві зупинилася біля заростей дикої ожини, розмарину й жасмину, що обплели старий мур. У заростях ховався маленький прохід. Айві спритно пірнула в арку. Женев’єва пішла за нею. Отвір, очевидячки, вів на той бік муру, бо жінки опинилися в закритому просторі. Це було ідеальне коло, приховане старим виноградом.
— Що це за місце?
— Ваша матінка не хотіла, щоб ви дізналися про нього, в іншому разі ви б самі знали.
Здалеку Женев’єва побачила, що з високої трави виступають невеликі камені. Звісно, це сімейний цвинтар. Вона згадала, що була тут одного разу уночі, ще в дитинстві. Тоді ховали її прабабусю, і мама стояла у високій траві, у місячному світлі, і шепотіла слова мовою, яку не розуміли ані Женев’єва, ані її сестра…
— Що ми тут робимо?
— Ви сказали, вам потрібна книга, так?
— Вона тут?
Айві зупинилася й здивовано подивилася на Женев’єву:
— А де ж іще їй бути?
Далі, у заростях лози, виднілася споруда. Це був склеп. Айві зупинилася біля дверей.
— Ви певні, що…