Ліна ошелешено дивилася на Маріан, доки та намагалася перевести дух.
— Ти не станеш темною, ти просто драматизуєш усе, як Мейкон. Не надумуй наперед.
Звідки Маріан знала про Лінин день народження? Звідки вона дізналася про чародіїв?
— У вас медальйон Женев’єви. Чому ви мовчали?
— Ми не знаємо, що робити, бо всі напоумляють нас на щось своє.
— Дайте мені камею.
Я заліз у кишеню. Ліна торкнулася моєї руки — і я засумнівався. Маріан була найближчою маминою подругою, майже членом сім’ї. Я знав, що не повинен піддавати сумніву її наміри, але згадав, що коли йшов за Аммою на болото, то й уявити не міг, що станеться далі.
— А як нам знати, що ми можемо вам довіряти? — запитав я, страшенно соромлячись своїх слів.
— Найкращий спосіб з’ясувати, чи можете ви комусь довіряти, це довіритися йому.
— Елтон Джон?
— Майже. Ернест Гемінгвей. Певною мірою — рок-зірка свого часу.
Я усміхнувся, але Ліна не піддалася.
— Як нам вам довіряти, якщо всі навколо щось від нас приховують?
— Перш за все, — серйозно заговорила Маріан, — я не Амма і не дядько Мейкон. Я не твоя бабуся й не тітка Дельфіна.
Я смертна, я ні на чиєму боці. Між чорною й білою магією, світлими й темними чародіями, повинне бути щось для рівноваги. І це — я.
Ліна відхилилася від неї. У нас обох її слова не вкладалися в голові: звідки Маріан знає так багато про Лінин рід?
— Хто ви?
У Ліниній родині це було не просто запитання.
— Я — головна бібліотекарка Гатліна. Стала нею, щойно переїхала сюди, й залишуся нею надалі. Я не чародій, а упорядник і хронікер. Я просто зберігаю книжки, — Маріан пригладила волосся. — Я — хранителька, одна з небагатьох смертних, яким довірено історії й таємниці світу, доступу в який нам немає. Хтось завжди повинен виконувати цю місію, і в цьому випадку цей хтось — я.
— Тітко Маріан, про що ви говорите? — заплутався я.
— Скажемо так, є бібліотеки і бібліотеки. Я служу всім добрим жителям Гатліна, чародії вони чи смертні. Одне одному не заважає, бо чародії приходять здебільшого вночі.
— Тобто…
— Я про Чарівну бібліотеку Гатліна. Я бібліотекарка чародіїв. Головна бібліотекарка чародіїв.
Я витріщився на Маріан, ніби бачив її вперше. Вона дивилася на мене тими самими карими очима, усміхаючись із розумінням. Вона не змінилася, але воднораз щось у ній було нове. Свого часу, міркуючи над тим, чому Маріан не поїхала до іншого міста, я гадав, що вона вчинила так через маму. Але тепер я дізнався, в чому насправді річ.
Я почувався розгубленим, а от Ліна — навпаки.
— Виходить, ви можете нам допомогти? Ми маємо з’ясувати, що трапилося з Ітаном і Женев’євою і як це стосується Ітана й мене. Та ще й дізнатися це ми повинні до мого дня народження, — Ліна дивилася на Маріан з надією. — У Чарівній бібліотеці точно зберігається потрібна інформація. Можливо, й «Книга місяців» там? Як ви гадаєте, вона нам щось розповість?
Маріан відвела погляд.
— Можливо — так, а можливо — ні. Боюся, я не зможу вам допомогти. Мені дуже шкода.
— Про що це ви?
Це безглуздо! Я ніколи не бачив, щоб Маріан відмовлялася допомогти кому-небудь, особливо мені.
— Я не можу втручатися в ці справи, навіть якщо дуже того захочу. Це одне з положень моєї посадової інструкції. Я не пишу ні книжок, ні правил — я лише їх зберігаю. І не маю права втручатися.
— Ця робота важливіша для вас за можливість нам допомогти? — я підійшов до неї, щоб, відповідаючи, вона подивилась мені у вічі. — Важливіша за мене?
— Усе не так просто, Ітане. Є баланс між світом смертних і світом чародіїв, між світлом і тьмою. Хранитель — частина цього балансу, частина Порядку речей. Якщо я порушу закони, що мають наді мною силу, рівновага похитнеться… — вона подивилася на мене, і її голос зірвався. — Я не маю права втручатися, навіть під страхом смерті. Навіть якщо це завдає болю дорогим для мене людям.
Я не зовсім розумів, про що вона, але знав, що Маріан любила мене так само, як маму. Якщо вона не могла допомогти нам, значить, на те була причина.
— Гаразд. Ви не можете нам допомогти. Тоді відведіть мене в Чарівну бібліотеку, і я з’ясую все сам.
— Ти не чародій, Ітане, і це вирішувати не тобі.
Ліна встала поруч зі мною і взяла мене за руку:
— Тоді вирішу я. Ми йдемо.
Маріан кивнула.
— Добре, я відведу вас наступного разу, коли бібліотека буде відчинена. Чарівна бібліотека працює не за тим розкладом, що звичайна. Бо вона незвичайна по суті.
Ще б пак!