На стоянці я побачив Лінка. На ньому була білява перука й блакитний светр із логотипом «Диких кішок». У руках Лінк навіть тримав помпони; вигляд він мав переляканий і чимось змахував на свою матір. Цього року баскетбольна команда вирішила нарядитися під дівчат групи підтримки. Але зі мною стільки відбувалося останнім часом, що я просто про це забув. Уявляю, як мені дістанеться, особливо від Ерла — він лише й шукав нагоди, щоб учепитись мені у горлянку. Відтоді як я став зустрічатися з Ліною, гра пішла як по маслу. Тепер центровим замість Ерла зробили мене, а він, звісно, не надто від цього втішався.
Ліна божилася, що в цьому не було жодних чарів, принаймні не з її боку. Одного разу вона прийшла на гру, і я не спартачив жодного кидка. Правда, довелося подумки відповідати їй на тисячу запитань про штрафні, передачі й правило трьох секунд, а це трошки ускладнювало процес. Виявилося, що Ліна ніколи раніше не вболівала на спортивних змаганнях. Попітніти, звісно, довелося, скажу навіть, що більше, ніж коли я відвозив на місцевий ярмарок Сестер, однак попри те, що Ліна більше не приходила на майданчик, я знав, що вона мене чує, слухає мою гру. Я відчував її присутність.
Водночас у команді підтримки настали не найкращі часи. Емілі ледь втримувалася на вершині піраміди «Диких кішок», але Ліна була тут ні до чого. Я її про це не просив.
Сьогодні мені не відразу вдавалося упізнати своїх товаришів по команді. Доводилося підходити ближче, щоб роздивитися волохаті ноги й штучне волосся. Лінк підійшов до нас сам і зблизька видався ще страшнішим. Він спробував зробити собі макіяж, але натомість просто розмазав по обличчю рожеву помаду. А ще він постійно осмикував коротку спідничку, що чіплялася за натягнуті колготки.
— Агов, невдахо, — сказав він, тицяючи на мене пальцем з-за ряду машин. — Де твій костюм?
— Вибач, чувак, я забув.
— Брешеш. Ти просто не захотів натягувати на себе увесь цей мотлох. Знаю тебе, Вейте, ти дав повний назад.
— Клянуся тобі, я забув.
Ліна усміхнулася Лінку:
— Маєш чудовий вигляд.
— І як ви, дівчата, лице собі цим мастите? Свербить зараза — страх.
Ліна скривилася. Вона практично не користувалася косметикою, та це їй було й непотрібно.
— Ну знаєш, не всі ми підписуємо контракт із «Мейбелін», щойно нам виповниться тринадцять.
Лінк поправив перуку і запхав під светр іще одну шкарпетку.
— Скажи це Саванні.
Ми пішли до центрального входу, де неподалік флагштока сидів Мовчун. Я ледве не запитав, як цей собака примудрився нас випередити, але вирішив, що зараз для цього не час.
У коридорах зібралося безліч люду — здавалося, що добра половина школи вирішила не йти на перший урок. Баскетболісти ошивалися біля шафки Лінка, теж при повному параді, який звеселяв усіх, окрім мене.
— Де твій прикид, Вейте? — причепився Еморі, розмахуючи у мене перед носом волохатими помпонами. — У чому справа? До твоїх курячих ніжок не пасує спідниця?
Шон натягнув на себе светр:
— Напевно, ніхто з дівчат не погодився дати йому форму.
Дехто з хлопців засміявся.
Еморі обійняв мене однієї рукою й нахилився ближче:
— То в чому справа, Вейте? Чи якщо вештатися з дівчиськом з будинку з привидами, то День усіх святих щодня?
Я схопив його за светр і струснув так, що одна шкарпетка випала з його бюстгальтера на підлогу.
— Зараз поговоримо?
— Сам вирішуй, — знизав він плечима. — Раніше, пізніше… Між нами став Лінк:
— Дами, дами! Наше завдання розважати. Еморі, ти ж не хочеш зіпсувати своє намазюкане личко?
Ерл мотнув головою, проштовхуючи Еморі поперед себе в коридор. Він, як завжди, мовчав, але я знав цей погляд.
Це дорога в один кінець, Вейте. Вороття немає.
Доки я не побачив дівчат з команди підтримки, то гадав, що всі сьогодні говоритимуть лише про хлопців-баскетболістів. Однак виявилося, що не тільки вони убралися в однакові костюми. Ми з Ліною саме йшли на урок англійської, коли зустріли їх.
— Дідько, — ляснув мене по руці Лінк.
— Чого ти?
Коридором простували Емілі, Саванна, Ідей і Шарлотта у супроводі інших членів групи підтримки. На всіх були непристойно короткі чорні платтячка, звісно ж, черевики з гострими носами і високі вигнуті відьмацькі капелюхи. Але це ще було не все. Штучне чорне волосся кучерявилося, а під правим оком дівчата намалювали собі чорний півмісяць — пародію на Лінину родимку, яку неможливо було не впізнати. Доповнювали образ мітли, якими вони хвацько обмітали ноги перехожим під час своєї процесії.