Емілі дістала з шафки свою сумочку й заходилася порпатися в ній:
— Чекай, я зараз свій знайду.
— Що за… — здивувалася Саванна, витягуючи знахідку з сумки.
— Ти що, маркером намалювала? — загиготіла Емілі.
Саванна не зводила з маркера очей:
— Звісно ні! Гадки не маю, звідки він у мене взявся!
— От дурепа. До сьогоднішньої вечірки ти його нічим не змиєш!
— Я не можу ходити з цією гидотою на обличчі весь вечір! У мене костюм грецької богині Афродіти! Це ж усе зіпсує!
— Треба було головою думати, — Емілі досі шукала олівець у надрах сріблястого клатча, а потім витрусила на підлогу його вміст. Коридором покотилася купа лаків, блиск для губ… — Він має бути десь тут.
— Що ти шукаєш? — запитала Шарлотта.
— Я сьогодні вранці малювалася олівцем, а його десь нема.
В коридорі вже зібралися охочі подивитися виставу, як раптом просто на середину проходу з клатча викотився маркер.
— Ти що, теж маркером малювала?
— Звісно, ні! — заверещала Емілі, несамовито тручи обличчя. Але чорний півмісяць зростав і ставав чорнішим. — Та що це, в біса, таке?
— У мене точно олівець, — сказала Шарлотта, повертаючи замок своєї шафки. Вона відчинила двері — й на кілька секунд застигла.
— Що там? — не могла втерпіти Саванна, а Шарлотта мовчки обернулась до дівчат. Вона дістала маркер.
— Дівчата рулять! — розмахував помпонами Лінк.
Я подивився на Ліну.
«Маркер?»
На її обличчі з’явилася зловтішна посмішка.
«Ти ж начебто б казала, що не вмієш контролювати свої сили».
«Новачкам щастить».
До кінця дня тільки й розмов було, що про дівчат з групи підтримки. Якимось чином усі, хто копіював Ліну, випадково намалювали в себе на обличчях півмісяці незмивним маркером. Певно, замість олівця до очей. Словом, з дівчат того дня не жартував хіба що ледачий.
А їм доведеться ходити в школу, гуляти містом, співати у церковному хорі й виступати за команду з плямами від маркера, який сходитиме декілька днів. У місіс Лінкольн і місіс Сноу буде удар.
Хотів би я це побачити.
По уроках я провів Ліну до машини, шукаючи зайвий привід потримати її за руку. Могло б здатися, що ті дивні відчуття, які я отримував від її дотику, мали б мене насторожити, але навпаки: чи палав я у вогні, чи вибухали навколо мене лампочки, чи влучала у мене блискавка — я мав бути поряд з Ліною. Я потребував цього як їжі чи повітря, остерігався як Дня всіх святих, що розтягнувся б на цілий місяць, і чекав як найбільших свят.
— Що ти робиш сьогодні ввечері? — запитала Ліна, розчесавши волосся руками. Вона сиділа на капоті катафалка, а я стояв навпроти.
— Я думав, може, ти прийдеш до мене, ми посидимо вдома, пороздаємо дітям цукерки. А ще допоможеш мені пильнувати газон, щоб на ньому часом ніхто не випалив хреста.
Я намагався не обмірковувати подробиці плану, який включав Ліну, канапу, старі фільми і відсутність Амми.
— Я не можу. Сьогодні одне з Великих свят, до нас звідусіль приїздять родичі. Дядько М. мене ні на хвилину з дому не випустить, я не кажу вже про небезпеку. У день темних сил я нізащо не відчиню двері незнайомцям.
— Ніколи б не подумав таке про День усіх святих.
До сьогодні.
Коли я прийшов додому, Амма вже збиралася йти. Вона ще варила курча і місила тісто на печиво у єдиний спосіб, який, на її думку, «обрала б кожна поважна жінка». Тобто вручну. Я підозріло зазирнув до каструлі, гадаючи, для кого це готується — для нас чи для пращурів, і відщипнув шматочок тіста. Амма вхопила мене за руку.
— К-л-е-п-т-о-м-а-н, — всміхнувся я.
— Тобто тримай свої загребущі руки подалі від мого печива, Ітане Вейт. Мені є кого годувати.
Схоже, сьогодні курка і печиво готувалися не для мене.
На День усіх святих Амма завжди йшла додому. Вона стверджувала, що цього дня в церкві особлива служба, але мама завжди казала, що цієї ночі особливі заробітки. Коли ж іще, як не на День усіх святих, ворожити на картах? Ні на Великдень, ні на День святого Валентина стільки клієнтів не зібрати.
Але у світлі останніх подій я замислився, чи не було тут іншої причини. Можливо, в таку ніч зручно ворожити на курячих кістках? Запитати я не міг, та й не був певен, що хочу про це знати. Я сумував за Аммою, хотів з нею поговорити, довіряти їй як раніше, але вона, навіть помітивши відчуження, не подавала виду. Напевно, гадала, що я просто дорослішаю… а можливо, так воно й було.
— Ти йдеш на вечірку до Сноу?
— Ні, цього року я лишаюся вдома.
Вона звела брову, але нічого не запитала. Скоріш за все, вона вже знала причину.