— Мем?
Вона почала нервувати.
— Я спекла для тебе печиво. Гадала, що ти запросиш мене в дім і ми зможемо поговорити. Я ж не з тобою борюся, Ітане, ти не винен, що це дівчисько обплітає тебе своїми відьмацькими чарами. Ти маєш бути на вечірці з друзями, з тими, хто живе з тобою одним життям.
Вона знову простягла мені печиво — пласкі кружальця у липкій шоколадній помадці, що на будь-якому церковному розпродажу випічки пішли б «на ура». Я в буквальному сенсі на них виріс.
— Ітане?
— Мем.
— Я можу ввійти?
Я не поворухнувся і лише міцніше стис ігрову приставку. Втупився в печиво й раптом відчув, що зовсім не голодний. Я не хотів від цієї жінки бодай і крихти хліба, бодай порожньої тарілки — мій дім, наче оселя Рейвенвуда, почав думати разом зі мною і геть-чисто відмовився пускати її на поріг.
— Ні, мем.
— Тобто, Ітане?
— Ні, мем.
Вона прищулила очі й пхнула мені тарілку, нібито збираючись будь-що увірватися в мій дім. Однак тарілка зненацька відскочила, як від невидимої стіни, перевернулася у повітрі й, немов у вповільненій зйомці, полетіла на землю, розсипаючись на килимку з написом «Щасливого Дня всіх святих». Коли Амма вранці побачить мільйон керамічних та шоколадних друзок, в неї буде удар.
Місіс Лінкольн обережно позадкувала вниз по сходах і зникла у темряві старого «піску пустелі».
«Ітане!»
Її голос вихопив мене зі сну. Напевно, я задрімав. Марафон фільмів жахів скінчився, і телевізор шипів на всю кімнату сірим екраном.
«Дядьку Мейконе! Ітане! Допоможіть!»
Це була Ліна. Вона кричала звідкись повним жаху голосом, а мою голову на мить стис такий біль, що я забув, на якому я світі.
«Хто-небудь, допоможіть!»
Розчахнуті вхідні двері гойдалися від вітру й гримали об стіну. Лінин голос рикошетом відбивався від них, як рушничні кулі.
«Ти казав, що я тут у безпеці!»
Рейвенвуд.
Схопивши ключі від старого «вольво», я побіг надвір.
Не пам’ятаю, як я дістався Рейвенвуду, але точно знаю, що кілька разів мало не з’їхав у кювет. Я майже нічого не бачив. Ліна так мучилася, а я так гостро відчував її біль, що заледве не впадав у нестяму.
А крик!
Він не припинявся ні на мить з тієї самої хвилини, як я прокинувся, і до моменту, коли я натиснув на півмісяць над дверима маєтку.
Двері відчинилися; Рейвенвуд знову змінився. Сьогодні він був схожий на стародавній замок зі свічками у важких канделябрах, що кидали дивні тіні на гостей у чорному — набагато численніших, ніж на Збори.
«Ітане! Швидше! Я більше не можу…»
— Ліно! — загукав я. — Мейконе! Де вона?!
Ніхто й вухом не повів, а я марно намагався знайти серед гостей бодай одне знайоме обличчя. Люди перепливали з кімнати в кімнату, як привиди, заповнювали собою всю вітальню й точно не були схожі на місцевих. Принаймні на тих, хто жив у Гатліні останні сто років. Я бачив чоловіків у темних кілтах і грубому гельському одязі, жінок у корсетах, і всі, всі без винятку були одягнені в чорне й пропливали в тіні.
Я пробрався крізь юрбу до кімнати, схожу на бальну залу. Я ніде не бачив ні тітки Дел, ні Ріс, ні навіть маленької Раян. У кутках зали свічі спалахували вогнями, а дивний напівпрозорий оркестр грав сам по собі, то з’являючись, то зникаючи з очей. Примарні пари кружляли й ковзали по тепер уже кам’яній підлозі й навіть не помічали, що поряд є я.
Музика точно була чарівною, вона заворожувала. Переважно грали струнні — я чув скрипку, альт, віолончель. А ще бачив, як між парами тягнеться якась невидима нитка, малюнок танцю, сітка продуманих рухів. Вони всі нібито були частиною схеми, а я — ні.
«Ітане…»
Я мусив її знайти.
Я знову відчув біль, і її голос став тихішим. Спіткнувшись, я ухопився за плече котрогось із гостей — всього лише торкнувся його, але Лінин біль умить перейшов крізь мене й передався йому. Він похитнувся й штовхнув сусідню пару.
— Мейконе! — загукав я щосили.
Нагорі сходів я побачив Мовчуна Редлі. Він нібито чекав на мене, його великі круглі людські очі не приховували страху.
— Мовчуне! Де вона?
Пес глянув на мене, і я побачив непроникний темно-сірий погляд Мейкона Рейвенвуда, чи принаймні я міг би заприсягтися, що це був він. Мовчун обернувся й кинувся геть, а я побіг за ним — чи, можливо, мені здавалося, що побіг, долаючи гвинтові кам’яні сходи замку. Пес чекав на мене на черговій площадці між сходами, а потім знову біг, аж доки не довів мене до темної кімнати в кінці коридору. Зважаючи на характер Мовчуна, це було майже запрошення.