Він загавкав, і дві стулки масивних дубових дверей відчинилися зі скрипом без зайвого втручання. Ми були так далеко від балу, що я не чув ані музики, ані розмов; ми ніби опинились у зовсім іншому просторі й часі. Навіть замок почав змінюватися: під ногами кришився камінь, стіни вкривалися мохом й холоднішали, а замість світильників на них запалали смолоскипи.
Я багато чого знав про старовину, адже ріс серед неї. Гатлін був старим містом. Однак тут усе здавалося іншим. Як і казала Ліна, Новий рік. Ніч поза часом.
Коли я зайшов до кімнати, то завмер від вигляду неба. Просто над головою у всіх присутніх зяяла вись, відкрита, як у зимовому саду, чорніша за всі небосхили, які я коли-небудь бачив, схожа на жахливу негоду, що розбурхалася посеред навдивовижу тихої кімнати.
Ліна лежала на великому кам’яному столі, скрутившись калачиком від болю. Вона змокла до нитки, на ній весь час проступав піт. Мейкон, Дел, Барклі, Ріс, Ларкін і навіть Раян та не відома мені жінка стояли навколо неї, узявшись за руки.
Вони дивилися уперед незрячими очима. І навіть не помітили, що я увійшов до кімнати, натомість я побачив, як у них у спільному шепоті ворушаться губи. Коли я наблизився до Мейкона, то зрозумів, що вони бурмочуть не англійською; роки, проведені з Маріан у бібліотеці, підказали, що це була латина.
Я чув лише їхній спів і тихе бурмотіння. Ліни я не чув узагалі — у голові була тиша. Її голос зник.
«Ліно! Відгукнися!»
Ані слова. Вона лежала на столі, тихо стогнала й звивалася, ніби намагаючись скинути власну шкіру. Вона так само пітніла й продовжувала стікати слізьми.
Дел порушила мовчання криком розпачу:
— Мейконе, зроби що-небудь! Це не працює!
— Я намагаюся, Дельфіно, — у його голосі з’явилось те, чого я ніколи не чув раніше. Це був страх.
— Я нічого не розумію. Ми ж усі разом заговорили будинок. Це єдине місце на землі, де вона мала би бути в безпеці, — з подивом поглядала на Мейкона тітка Дел.
— Ми помилялися. Немає більше для неї безпечного притулку, — мовила дуже гарна жінка з чорним кучерявим волоссям, ймовірно, однолітка моєї бабусі. На шиї у неї висіло кілька шарів намиста, а на пальцях були одягнені філігранні срібні каблучки. Вона мала ті ж екзотичні риси, що й Маріан, ніби, так само як і вона, була зовсім з інших країв.
— Тітко Ареліє, звідки вам знати? — різко озвалася Дел і повернулася до Ріс. — Ріс, що відбувається? Ти бодай що-небудь бачиш?
Ріс плакала з заплющеними очима.
— Нічого, мамо.
Тіло Ліни скулилося, і вона закричала — точніше розтулила рот у німому зойку, і це вже було понад мої сили.
— Зробіть же що-небудь! Допоможіть їй! — вигукнув я.
— Що тут робиш ти? Йди геть, тут небезпечно! — вперше відколи я зайшов до кімнати, мене помітив Ларкін, а з ним і решта.
— Зосередьтеся! — волав Мейкон. Його голос заглушав інші, аж доки не став гучнішим за всіх:
Усі в кімнаті ще міцніше стисли руки, щоб, вочевидь, додати сили колу, але й це не допомогло. Ліна мовчки кричала від жаху, і це видовище було гіршим за сни. Бо воно було справжнім. І якщо ніхто не міг цього зупинити, це мав зробити я. Я побіг до Ліни, пролізши попід руками Ларкіна й Ріс.
— Ітане, ні!!!
Щойно я опинився в колі, як почув усе знову. Виття. Жахливе, химерне, схоже на стогін вітру. А може, це голос? Я не знав напевне. Хоча я стояв за кілька кроків од столу, мені здавалося, що нас розділяє прірва. Щось відштовхувало мене від Ліни, щось могутніше за все, що я відчував раніше. Навіть дужче за Ридлі, яка холодом витягувала з мене життя. Я зібрав усі сили, щоб подолати цю стіну.
«Ліно, тримайся! Я йду!»
Я наліг усім тілом — так само, як робив уві сні. Темна безодня неба почала закручуватись у вир.
Тоді я заплющив очі й рвонув уперед. Наші пальці встигли торкнулись.
І я почув її голос.
«Ітане, я…»
Повітря всередині кола крутило навколо нас шалений коловорот, здіймаючись вирвою в небо, якщо це взагалі можна було назвати небом. Радше в чорноту. Зненацька шалена хвиля вітру відкинула від столу дядька Мейкона, тітку Дел, усіх, хто стояв у колі, і припечатала їх до стін. Тієї ж миті вихор із розірваного кола втягнуло у тьму.