Усе закінчилося. Замок перетворився на звичайну мансарду зі звичайним вікном, що гойдалося під навислим дахом. Нерухома Ліна лежала на підлозі з розпатланими косами — непритомна, але жива.
Мейкон підвівся з підлоги, не зводячи з мене здивованих очей. Потім підійшов до вікна й зачинив його.
Тітка Дел дивилася на мене, не стримуючи сліз:
— Якби я не бачила цього на власні очі…
Я став біля Ліни навколішки. Вона не могла поворухнутися, не могла говорити. Але вона була жива. Я відчував, як у її зап’ястку ледве-ледве б’ється пульс. Я прихилився до неї, щоб зовсім не позбутися сил.
Лінині родичі повільно підходили до нас, утворюючи темне коло над моєю головою.
— Я казав тобі — у хлопця є сила.
— Це неможливо. Він смертний. Він не такий, як ми!
— Але як смертний зміг розірвати коло Sanguinis? Як він зміг дати відсіч пожирачу душ, від якого Ліну не захистив навіть наш дім?
— Я не знаю, але цьому має бути пояснення, — Дел підняла одну руку над головою. — Evinco, contineo, colligo, includo, — вона розплющила очі. — Будинок досі заговорений, Мейконе. Я відчуваю. Але вона однаково дісталася дівчини.
— Звісно, дісталася. Ми не зможемо відвадити її від Ліни.
— Сили Сарафини зростають день у день. Ріс дедалі частіше бачить її в Ліниних очах, — тремтливим голосом промовляла Дел.
— Атакувати нас тут, такої ночі… Вона просто хотіла нам дещо нагадати.
— Що, Мейконе?
— На що вона здатна.
Я відчув руку на своїй скроні. Вона погладжувала мене, рухаючись від скроні до чола, і хоч як я намагався слухати розмову, рука навіювала на мене сон. Я страшенно хотів залізти під ковдру і заснути.
— Або на що не здатна.
Я звів очі. Арелія гладила мене по голові, як маленьку поранену пташку, але насправді шукала в мені інформацію, мою суть — те, ким я був насправді. Вона перебирала мої думки, як речі у пошуку ґудзика чи шкарпетки.
— Вона припустилася помилки. Серйозної помилки. А ми дізналися те, що нам було потрібно, — сказала Арелія.
— То ти згодна з Мейконом? У хлопця є сила? — ще тривожніше запитала Дел.
— Твоя правда, Дельфіно. Має бути інше пояснення. Він смертний, а ми знаємо, що в смертних немає власної сили, — карбував слова Мейкон, намагаючись переконати себе не менше за решту.
Але я вже почав сумніватися в цьому. Те саме Мейкон сказав Аммі — що в мене є якась сила. Але це була якась нісенітниця. Я точно знав, що не такий, як вони. Я не чародій.
Арелія подивилася на Мейкона.
— Ти можеш заговорювати будинок, скільки заманеться. Але я твоя мати, і я тобі кажу, що збери ти тут хоч усіх Дюкейнів і Рейвенвудів, створи хоч коло завбільшки з усе це Богом забуте місто, наклади на нього які завгодно чари Vincula — її береже не дім. А хлопець. Я ще ніколи такого не бачила. Жодному чародію не стати між ними.
— Це так здається, — роздратовано казав Мейкон, але стримувався в присутності матері. Мені було байдуже — я й так не відчував свого тіла. Навіть не підіймав голови.
Арелія шепотіла щось мені на вухо. Схоже, що вона знову говорила латиною, але цього разу я почув інші слова.
1. XI
Напис на стіні
Вранці я й збагнути не міг, де я. А потім побачив списані стіни, старе залізне ліжко, вікна та дзеркала, чорні від Ліниного маркера, і все стало ясно.
Я підвівся й потер пом’яту щоку, а потім побачив, що Ліна ще спить: збоку ліжка виднілась її нога. Я змусив себе підвестися, розгинаючи спину, затерплу від спання на підлозі, і спробував здогадатися, хто чи що знесло нас із горища до спальні.
Зненацька ввімкнувся мій телефон і загорлав щоденний будильник, завдяки якому Амма кликала мене снідати лише тричі. От тільки сьогодні він чомусь грав не «Богемську рапсодію», а загадкову пісню. Сонна Ліна перелякано сіла у ліжку.
— Що від…
— Тихо. Слухай.
Пісня змінилася.
— Вимкни це! — вона схопила телефон і натиснула на кнопку, але пісня й далі грала.
— Мабуть, це про тебе. Що таке — «заклясти часоплин»?