— Послухай, я вчора мало не вмерла. Мені набридло бути осередком неприємностей, набридло, що зі мною постійно кояться такі речі. А може, ця дурнувата пісня в телефоні про тебе? Чому ні? Врешті-решт, із нас двох шістнадцять саме тобі! — Ліна розсерджено піднесла руку вгору й розтулила долоню. Потім стисла її в кулак і гримнула по підлозі так, ніби хотіла розтовкти павука.
Музика припинилася — сьогодні з Ліною краще не жартувати. Чесно кажучи, в мене б язик не повернувся їй дорікнути — вона була бліда, змучена і тремтіла. Мабуть, вона почувалася ще гірше за Лінка, коли той вдудлив у Саванни пляшку м’ятного шнапсу з маминого бару. Повихвалявся він так перед Саванною напередодні зимових канікул аж три роки тому, але його й досі вернуло від м’ятного смаку.
Скуйовджене Лінине волосся стирчало в усі боки, а очі припухли від сліз. То от які дівчата зранку! Я ще ніколи не бачив жодну з них так близько. А тому дивився. А ще намагався не думати про те, яке пекло влаштує мені Амма, коли я повернуся додому.
Залізши на ліжко, я всадовив Ліну до себе на коліна, перебираючи локони її неслухняних кіс:
— З тобою точно все добре?
Вона заплющила очі й зарилася обличчям у мою олімпійку. Від мене, певно, смерділо, як від дикого собаки, але…
— Начебто так.
— Ти кричала весь час, поки я до тебе їхав.
— Хто б знав, що келтинг урятує мені життя!
Як завжди, я щось проґавив.
— Що таке келтинг?
— Спосіб, яким ми з тобою спілкуємося на відстані. Деякі з чародіїв це вміють, деякі — ні. Ми з Ридлі вміли так спілкуватися, та згодом…
— Ти начебто казала, що з тобою раніше такого не траплялося?
— Зі смертними — ні. Дядько Мейкон стверджує, що це справді рідкість.
«Мені це подобається».
Ліна легенько мене штурхнула:
— Це у нас по кельтській лінії. У такий спосіб чародії обмінювалися інформацією під час судів. У Штатах це називають «пошептом».
— Але я не чародій.
— Я знаю, тому це й дивно. Смертні такого не вміють.
Звісно, не вміють.
— А тобі не здається, що все це більш ніж дивно? Ми здатні спілкуватися на відстані, Ридлі прийшла у Рейвенвуд з моєю допомогою, та й навіть твій дядько каже, що я можу якимсь чином тебе захистити. Як це все взагалі можливо? Тобто, я ж не чародій. Так, мої батьки не схожі на пересічних гатлінівців, але ж не настільки.
Ліна поклала голову мені на плече.
— Можливо, тобі не треба бути чародієм, щоб мати силу.
— Можливо, — заправив я пасмо їй за вухо, — мені варто лишень закохатись у чародійку.
Я сказав це легко й просто. Без тупих жартів, не змінюючи тему. Цього разу я навіть не засмутився, тому що говорив правду. Я закохався. Закохався від самого початку. І нехай вона про це знає, якщо досі сама не здогадується, адже вороття немає. Не для мене.
Вона подивилася на мене, й увесь світ навколо зник. Наче у ньому лишилися тільки ми, наче у ньому завжди були тільки ми, і для цього нам не потрібно було ніяких чарів. Я водночас відчував смуток і радість, поряд з Ліною я взагалі вдихав усі почуття світу.
«Про що ти думаєш?»
Вона усміхнулася.
«Думаю, ти сам здогадаєшся. Прочитай напис на стіні».
Щойно вона це мовила, як на світлій фарбі одне по одному почали з’являтися слова. Мало-помалу я прочитав напис:
закохався
не тільки
ти
Фраза написалася сама собою. Чорний напис був виведений таким самим круглим почерком, яким рясніли й інші стіни кімнати. Ліна зашарілася і затулила обличчя руками.
— Ніяково буде, якщо на стінах з’являтимуться усі мої думки.
— Ти це ненавмисно?
— Ні.
«А., усе нормально».
Я прибрав руки з її обличчя.
«Тому що я відчуваю до тебе те саме».
Ліна досі сиділа з заплющеними очима, і я нахилився, щоб її поцілувати. Поцілунок вийшов легким, як вітер, але, навіть ледь торкнувшись її губ, я відчув, як шалено калатає в мене серце.
Вона розплющила очі й усміхнулася.
— Хочу знати, що було далі. Як ти врятував мені життя?
— Я їхав до тебе — правда, не пам’ятаю як, — а потім не міг тебе знайти. У будинку було повно якихось дивних людей. Можна було подумати, що у них костюмований бал.
— Насправді ні.
— Я вже зрозумів.
— А потім ти знайшов мене? — вона лягла мені на коліна й з усмішкою на вустах зазирнула в очі. — Ти увірвався до кімнати на білому коні та врятував мене від вірної загибелі, здолавши темну чародійку!
— Знаєш, це було зовсім не смішно. Навіть страшнувато. Та й зі мною був не кінь, а пес.