«Ітане! З тобою все гаразд?»
Я хотів їй відповісти, але не зміг. Коли Ридлі тримала мене в смертельних обіймах, я відчував, що замерзаю до смерті. Тепер я закляк, але не замерз і зовсім не збирався вмирати.
— Це я таке зробила? — уголос запитала Ліна.
Відповісти їй змогла тільки Амма:
— Зупинила час? Ти? Скоріше курка стане алігатором, ніж тобі таке вдасться. Це тобі не до снаги. Просто пращури вирішили, що нам час поговорити як жінці з жінкою. Ніхто зараз не зможе нас почути.
«Крім мене. Я чую вас».
Я міг думати, але зовсім не міг говорити. Я став німим свідком їхньої розмови.
Амма підвела очі:
— Дякую тобі, тітко Ділайло. Ціную твою допомогу, — вона підійшла до буфета й відрізала шматок гарбузового пирога. Потім поклала його на гарну порцелянову тарілку посеред столу. — Я залишу цей шматок для тебе й для пращурів, а ти про це не забудь.
— У чому справа? Що ви з ними зробили?
— З ними — нічого. Лише отримала для нас трохи часу, гадаю так.
— Ви чародійка?
— Ні, лишень провидиця. Я бачу те, що потрібно бачити, чого не помічає або не хоче помічати решта.
— Це ви зупинили час?
Чародії вміють зупиняти час, пам’ятаю, як про це розповідала Ліна. Але тільки найсильніші.
— Я й пальцем не поворухнула. Я попросила підтримки у пращурів, і тітка Ділайла мені допомогла.
Ліна здавалася спантеличеною, навіть зляканою.
— Хто такі пращури?
— Пращури — це мої родичі, що живуть у потойбіччі. Вони мені допомагають, і перебувають вони там не самі. З ними є й інші духи, — Амма перехилилася через стіл і зазирнула Ліні у вічі. — Чому ти не носиш браслет?
— Що?
— Хіба Мельхіседек не дав його тобі? Я ж наказала, щоб ти його носила.
— Він дав мені браслет, але я його зняла.
— А навіщо? Для чого ти це зробила?
— Ми з’ясували, що він не дає нам бачити видіння.
— Ясно. Він блокував дещо, аж доки ти його не зняла.
— Дещо? Про що ви?
Амма узяла Лінину руку і перевернула її долонею догори.
— Не хотіла я тобі цього казати, дитинко. Але ні Мельхіседек, ні твої родичі не повідають тобі правди. Ніхто з них. А ти маєш знати й бути напоготові.
— Що я маю знати?
Підвівши очі, Амма пробурмотіла щось про себе.
— Вона йде по тебе, дитинко, йде по тебе, і з її силою не можна не рахуватися. Темна, як ніч.
— Та хто? Скажіть врешті-решт, хто це!
— Якби ж вони, вони, а не я дали тобі про це знати! Але пращури промовляють, що хтось має тебе попередити. Доки не пізно.
— Та в чому справа? Хто йде, Аммо?
Амма дістала маленький мішечок, що висів на шкіряній мотузочці у неї на шиї, стисла його і заговорила так тихо, ніби боялася, що хтось її почує.
— Сарафина. Темна чародійка.
— Хто така Сарафина?
Завагавшись, Амма ще дужче стисла мішечок.
— Твоя мати.
— Нічого не розумію. Мої батьки померли, коли я була ще дитиною, а мою маму звали Сарою. Я бачила її ім’я на нашому генеалогічному древі.
— Твій батько загинув. Це правда. Але мати жива, і не зійти мені з цього місця, якщо це не так. А щодо родоводів — то їм на Півдні довіряти не слід.
Ліна зблідла не на жарт. Я хотів був узяти її за руку, але зміг лишень поворушити пальцями. У мене не стало сил, усе, на що я був здатний, це бачити, як вона самотньо тане у темряві — точнісінько як у снах.
— І вона темна?
— Найтемніша з усіх чародіїв на світі.
— А чому ж мені нічого не сказали ні дядько, ні бабуся? Вони стверджували, що вона мертва! І навіщо їм було брехати?
— Бо є правда і… правда. І це різні речі. Припускаю, вони хотіли тебе захистити. І досі гадають, що це їм під силу. Але пращури не такі певні, і якби на те моя воля, я би тримала рот на замку, але впертюга Мельхіседек нічого тобі не розкаже.
— А чому ви намагаєтеся мене захистити? Я гадала… я гадала, ви маєте на мене зуб?
— Та який тут зуб! До чого симпатії! Вона йде по тебе, і ти не повинна плекати марних надій, — Амма звела брову. — І хлопчика свого я піддавати небезпеці не хочу. Це більше за тебе, більше за вас обох.
— Що саме?
— Все! Вам з Ітаном не судилося.
Ліна мала вкрай розгублений вигляд. Амма знов говорила загадками.
— Про що ви?
Амма різко обернулася, ніби хтось постукав її по плечу.
— Що ти кажеш, тітко Ділайло? — запитала вона та знову повернулася до Ліни. — У нас мало часу.