Маятник на годиннику ледь помітно гойднувся, кімната почала оживати. Тато дуже повільно закліпав — на те, щоб стулити й розтулити повіки, в нього йшло кілька секунд.
— Одягни браслет. Ти повинна отримати весь можливий захист.
Час увірвався назад.
Прокліпавшись, я обвів поглядом вітальню: тато й досі дивився на картоплю, тітка Мерсі похапцем загортала печиво у серветку. Піднісши руку до очей, я поворушив пальцями.
— Що це, в біса, було?
— Ітане Вейт! — видихнула тітка Грейс.
Амма саме ділила навпіл коржики й перекладала їх шинкою. Вона зиркнула на мене здивованими очима — було очевидно, що їхня з Ліною дівоча розмова не призначалася для моїх вух. Вона кинула на мене погляд. А це означало: «Ітане Вейт, тримай язика за зубами».
— Не вимовляй за моїм столом таких слів, бо я не погребую вимити тобі рота з милом. І не подивлюсь, скільки тобі років. Та й поглянь, що перед тобою: шинка і коржики, індичка з начинням. Я цілісінький день готувала, а тепер будь добрий — їж.
Я подивився на Ліну — її усмішка зникла. Вона мовчки потупилася в тарілку.
«Ліно-худі-коліна, вертайся. Я тебе захищу, все буде добре». Але зараз вона була надто далеко.
Ліна мовчала всю дорогу додому. Коли ми доїхали до Рейвенвуду, вона різко відчинила двері, гупнула ними й мовчки пішла до будинку.
Я її не проводив. У мене плуталися думки, але що відчувала вона… Важко пережити смерть матері, але навіть я не міг уявити, як це — дізнатися, що рідна мати хоче твоєї смерті.
Я втратив маму, але не втратив себе. Вона встигла дати мені опору в особі Амми, батька, Лінка, Гатліна; я відчував її на вулицях, удома, в бібліотеці, навіть серед кухонних шафок. У Ліни ніколи цього не було. Вона віддала швартові й попливла за течією; Амма сказала б — як бідняцький пором посеред Броду.
Я хотів стати їй опорою, але навряд чи бодай комусь це зараз до снаги.
Ліна рішучо пройшла повз Мовчуна, який сидів на веранді. Він навіть не відхекувався, хоча до цього слухняно біг за нашим авто аж до самісінького дому. А ще чекав у мене перед будинком цілісіньку вечерю. Гадаю, йому непогано смакували солодка картопля і зефір, які полетіли на подвір’я, поки Амма ходила на кухню доливати підливу.
Я чув, що в будинку кричать. Потім зітхнув, вийшов з машини і сів на ґанку поряд з собакою. У голові паморочилось — через брак глюкози.
— Дядьку Мейконе! Дядьку Мейкона, вставай! Сонце сіло, я знаю, що ти вже не спиш!
«Сонце сіло, я знаю, що ти вже не спиш!»
Я з нетерпінням чекав того дня, коли Ліна проллє мені світло на справжнє життя Мейкона. Так само, як колись пролила на своє. Звичайним чародієм — якщо взагалі такі існують — він не здавався, а от ким він був… Не треба мати надзвичайних здібностей, щоб помітити його дивну звичку спати весь день, з’являтися і зникати, коли йому заманеться… Однак, навіть попри цікавість, я не надто збирався до нього на гостину.
Мовчун не зводив з мене очей. Я простягнув руку, щоб його погладити, але він забрав голову, нібито примовляючи: хлопче, все добре, не треба мене чіпати. Коли ми почули, що всередині вже щось трощать, то підвелися й пішли на шум. Ліна саме грюкала у двері нагорі.
А будинок… Будинок знову став таким, яким, на мою думку, найбільше подобався хазяїну — чарівним у своїй довоєнній красі. Чесно кажучи, я тішився з того, що опинився не в замку. А мені хотілося відкрутити час і повернутися на три години в минуле. Я був би навіть не проти, якби Лінин будинок перетворився на трейлер, і ми б сиділи з нею зараз, доїдаючи начинку, яка не помістилася в індичку, точно так, як це робить увесь звичайний Гатлін.
— Моя мати? Моя власна мати?!
Двері розчахнулися. На порозі стояв розкуйовджений Мейкон — у пом’ятій лляній піжамі, яка, по щирості, більше скидалася на жіночу сорочку, з червоними заспаними очима, ще безкровнішим ніж зазвичай обличчям, заплутаним волоссям. Вигляд він мав такий, ніби його щойно переїхала вантажівка.
Він по-своєму нагадував мені батька, ба навіть перевершував його. От тільки жіноча сорочка була абсолютно не в татовому стилі — її б він не одягнув за жодних обставин.
— Сарафина — моя мати? Це вона — та сила, що намагалася вбити мене на День усіх святих? Як ти міг про це мовчати!
Мейкон похитав головою і прочесав пальцями волосся.
— Амарія!
Я б що завгодно віддав за те, що побачити сутичку Амми й Мейкона. Звісно, я б поставив на Амму.
Мейкон переступив поріг і зачинив по собі двері. Я встиг мигцем побачити його спальню: вона була схожа на постановочну сцену з «Привиду опери»: вищі за мене ковані підсвічники, чорне ліжко з балдахіном і чорно-сірим оксамитовим покривалом, таке ж похмуре драпування на вікнах з чорними віконницями, а на додачу — стіни, обклеєні потрісканою чорно-сірою тканиною сторічної давнини. У кімнаті було темно, як глупої ночі; чесно скажу — видовище не з приємних.