Пітьма, справжня пітьма поглинала все навколо. Я розумів, що ця темрява — не просто відсутність світла.
Переступивши поріг, Мейкон постав у зовсім іншому образі: бездоганний костюм, зачіска, ідеально випрасувані брюки й білосніжна сорочка. Навіть гладенькі туфлі з оленячої шкіри на вигляд були ніби щойно з вітрини. Це був зовсім інший Мейкон — він змінився за мить, усього лише переступивши поріг власної спальні.
Я подивився на Ліну — вона й не помітила цих метаморфоз. А мене кинуло в дрож на саму думку про те, наскільки різними завжди були наші життя.
— Моя мати жива?
— Боюся, відповісти на це складніше, ніж здається.
— Ти про те, що рідна мати намагається мене вбити? А коли ти збирався розказати про це, дядьку Мейконе? На день обрання?
— Будь ласка, не починай знову. Ти не станеш темною, — зітхнув Мейкон.
— Навіть не знаю, звідки така впевненість. Я ж донька тієї, що — дай-но я процитую — «найтемніша з усіх чародіїв на світі»!
— Я розумію, тобі болить. Багато чого потрібно збагнути, і я дійсно мав сам тобі про це розповісти. Але повір — я лише намагався тебе захистити.
Ліна розлютилася не на жарт:
— Захистити?! Ти змусив мене повірити, що на День усіх святих напад на мене був випадковий, але це була моя мати! Вона жива і хоче мене вбити, а ти що — й не збирався про це казати?
— Ми не знаємо, чи вона дійсно хоче тебе вбити.
У будинку на стінах знову застрибали картини. Вздовж сходів одне по одному закоротило бра, а у віконниці застукотів дощ.
— За останні кілька тижнів у нас мало дощило?
— Про що ти ще мені брехав? Що я дізнаюся далі? Що батько живий теж?
— Боюся, що ні, — він сказав це зажурено, з неприхованим смутком. Таким самим тоном люди кажуть про смерть моєї мами.
— Ти маєш мені допомогти, — Лінин голос надірвався.
— Ліно, я зроблю все, що в моїх силах. Я допомагатиму тобі, як допомагав завжди.
— Неправда, — кинула вона у відповідь. — Ти нічого не розповів мені про мої сили, не навчив, як боронитися!
— Я не знаю усіх твоїх сил. Ти — природниця, коли захочеш щось зробити — зробиш. Але на те буде твій час і твій талант.
— Моя мати шукає моєї смерті. Я не маю часу.
— Як я вже казав — ми не можемо сказати напевне, що вона хоче тебе вбити.
— То як пояснити День усіх святих?
— Є й інші варіанти. Ми з Дел саме намагаємося їх з’ясувати… — Мейкон відвернувся від Ліни, нібито збираючись повертатися до своєї кімнати. — Заспокойся. Поговоримо про це згодом.
Ліна поглянула на вазу, що стояла на столику в кінці холу. І якась невидима сила підхопила вазу, протягнула по траєкторії Ліниного погляду, промчала крізь кімнату й розбила об стіну біля Мейконової спальні. Сталося це достатньо далеко від Мейкона, щоб не поранити його, й водночас достатньо близько, щоб дати про себе знати. Це була не випадковість, не та ситуація, коли Ліна втратила над собою контроль і все сталося само собою. Вона зробила це навмисне. Вона усвідомлювала свій учинок.
Мейкон обернувся так швидко, що я навіть не помітив, коли він опинився перед Ліною. Вражений він був так само, як і я, і зробив такі самі висновки: вона вчинила так свідомо. Лінине обличчя теж виказувало подив, а Мейкону стало прикро — настільки, наскільки взагалі може бути прикро Рейвенвуду, і він зронив:
— Я ж казав, коли ти захочеш щось зробити — ти зробиш.
Потім він обернувся до мене:
— Боюся, наступні кілька тижнів будуть нелегкі. Небезпека скрізь, багато що змінилося останнім часом. Тож не залишай її саму. Коли вона тут, я можу її захистити, але мама була права: ти теж охороняєш її від зла і, можливо, навіть краще за мене.
— Що-що? Я все чую! — Ліна отямилася після демонстрації свого вміння. Я знав, що згодом вона картатиме себе за цей учинок, але поки що гнів заважав їй у цьому зізнатися. — Не говори в моїй присутності так, ніби мене тут немає.
Позаду Мейкона вибухнула ще одна лампочка, але він навіть не здригнувся.
— Ти сам чуєш, що кажеш? Я маю знати! На мене полюють, вона хоче заволодіти мною, а я навіть не відаю чому!
Вони втупилися одне одному у вічі — представник роду Рейвенвудів і нащадок роду Дюкейнів. Обоє з заплутаного древа чародіїв. Я вирішив, що, певно, мені час іти.