У кінці сходів, у сутінках, склепіння підпирали незчисленні крихітні бані. Їх було сорок чи п’ятдесят і всі вони трималися на верхівках колон, які здіймалися до самої стелі. Коли очі звикли до темряви, я побачив, що колони не схожі одна на одну. Деякі з них покорчилися, як столітні дуби, і їхні тіні перетворювали це сферичне приміщення на подобу чорного похмурого лісу. Моторошне було видовище, та й охопити поглядом кімнату здавалося неможливим: хай куди б я подивився — усе потопало в темряві.
Маріан устромила ключ у першу колону, позначену півмісяцем. Уздовж стін знову спалахнули смолоскипи, освітлюючи кімнату мерехтливим сяйвом.
— Які вони чарівні, — захоплено мовила Ліна. Її волосся досі звивалося, а я міркував над тим, яким їй бачилося це місце, які незвідані для мене відчуття вона переживала.
«Це місце живе. Могутнє. Ніби правда, уся правда світу захована десь тут».
— Їх звозили звідусіль ще задовго до мене. Деякі зі Стамбула, — мовила Маріан, вказуючи на оздоблені верхівки колон, — а ці з Вавилона. А ось Єгипет, Око Бога, — провадила вона, переводячи погляд на стовп із чотирма головами яструбів, що позирали з кожного боку. — Ассирія, — поплескала вона рукою по наступній колоні з різьбленням величної голови лева.
Я провів рукою по стіні — навіть на каменях були висічені узори. На одних — обличчя людей, на інших — голови тварин, птахів, дивних істот, що хижо визирали з заростей колонного лісу.
Ми пішли далі крізь склеп, який, певно, виконував тут роль передпокою, і слідом за нами, як вірні супутники, спалахували вогні. Посеред кімнати вже виднівся кам’яний стіл в оточенні різьблених колон. Навколо нього, мало не до самої стелі, височіли нескінченні стелажі (принаймні я б назвав їх стелажами), що розходилися від столу, як спиці у колесі, утворюючи страхітливий лабіринт, у якому простий смертний легко б заблукав. Таку картину малювала моя уява. Окрім круглого кам’яного столу і колон, у кімнаті більше нічого не було видно.
Маріан акуратно зняла з металевого півмісяця на стіні смолоскип і передала його мені. Так само ще один смолоскип вона віддала Ліні, третій взяла собі.
— Роздивіться поки що кімнату, а я перевірю пошту. Може прийти запит на книжку з іншої філії.
— Запит на Lunae Libri?
Мені й на думку не спадало, що існують інші чародійські бібліотеки.
— Певна річ, — відповіла Маріан, повертаючись до сходів.
— Хвилиночку, а як ви отримуєте пошту?
— Так само, як і всі. Карлтон Ітон — листоноша на всі часи.
Значить, Карлтон Ітон у курсі. Ну звісно, а як іще пояснити його нічний візит до Амми? Вірогідно, що й листи чародіїв він читає теж. Цікаво, чого ще я не знаю про Гатлін і його мешканців? Питати й не довелося.
— Нас небагато, але більше, ніж може здатися. Не забувай про те, що Рейвенвуд з’явився тут раніше за цю стару бібліотеку, та й чародіям наша місцевість належала довше, ніж смертним.
— Ось чому ви всі тут такі дивні, — штурхнула мене Ліна, але я й досі думав про листоношу.
Хто ще знає про те, що насправді відбувається в Гатліні? У цьому, іншому Гатліні з таємничими підземними бібліотеками і дівчатами, які керують вітрами і наказують тобі стрибати в прірву? Хто ще пов’язаний з чародіями, як Маріан чи Карлтон Ітон? Як моя мама?
«Товстун? Місіс Інгліш? Містер Лі?»
«Ну точно не містер Лі».
— Не хвилюйся. Коли вони тобі знадобляться, вони тебе знайдуть. Так було і буде завжди.
— Чекайте, — я вхопив Маріан за руку. — А тато теж знає?
— Ні.
Ну бодай хтось у моєму домі веде нехай не зовсім нормальне, але й не подвійне життя.
І наостанок Маріан порадила:
— Починайте. Lunae Libri в тисячі разів більша за будь-яку відому вам бібліотеку. Якщо загубитеся — одразу шукайте шлях назад. Але, якщо йтимете вздовж стелажів — а вони усі розходяться від центру цієї кімнати — то навряд чи втратите орієнтир.
— Як узагалі можна загубитися, якщо йдеш по прямій?
— Спробуй і побачиш.
Ліна перебила Маріан:
— А що в кінці полиць? Тобто в кінці рядів?
Бібліотекар кинула дивний погляд.
— Туди ще ніхто не доходив, тому й не знає ніхто. Деякі ряди переходять у тунелі, деякі приміщення Lunae Libri й досі відсутні на плані бібліотеки. Я сама бачила тут далеко не всі закутки, можливо, доберуся до них одного дня.