Коли Ітанові повіки здригнулися, вона вирішила, що це вибрики її зору.
— Ітане!
їхні погляди на мить зустрілися.
Він силкувався заговорити, судомно ковтаючи повітря. Женев'єва прихилилась до його вуст і відчула на щоці теплий подих.
— Я ніколи не вірив твоєму батькові. Чародій і смертний можуть бути разом. Ми б упорались. Я люблю тебе, Женев'єво, — він затис щось у її долоні. Камею.
Його повіки зімкнулися так само швидко, як і розплющилися. З грудей більше не виривалося дихання.
Не встигла Женев'єва отямитися, як по тілу пробіг струм. Вени запульсували, все єство скрутив біль. Напевне, блискавка вдарила в неї просто посеред поля.
Женев'єва трималася.
І раптом усе стемніло…
— Боже правий, не забирай і її теж…
Женев'єва впізнала голос Айві. Де вона? Знайомий запах. Лимони. Гар. Вона спробувала щось сказати, але горло дерло піском. В очах спалахувало сяйво.
— Дякую Тобі, Боже! — не зводила з неї очей Айві. Вона стала поряд з нею навколішки у бруд.
Женев’єва закашлялась і притягнула Айві до себе:
— Ітан, він… — прошепотіла Женев’єва.
— Мені шкода, дитинко, він помер.
Женев’єва насилу розплющила очі. У ту ж мить Айві відсахнулася від неї так, ніби угледіла люцифера.
— Змилуйся, Боже!
— Що таке, Айві? В чому річ?
Літня жінка намагалася пояснити:
— Ваші очі, дитинко. Вони… вони інші.
— Що сталося?
— Вони більше не зелені, вони жовті, палкі, як сонце.
Женев’єві було байдуже, якого кольору стали її очі. Вона втратила Ітана — решта не має значення. Вона схлипнула.
Дощ посилювався, перетворюючи землю на багно.
— Вставайте, міс Женев’єво, слід побалакати де з ким зі світу духів, — намагалася підвести її Айві.
— Айві, що ти верзеш!
— Ваші очі… я попереджала. Казала вам про той місяць, недобрий місяць. Ми повинні дізнатися, що це означає, ми повинні викликати духів.
— Якщо з моїми очима щось не те — це все через блискавку.
— Що ви бачили? — запанікувала Айві.
— Айві, та що, в трясця, таке?
— У вас вдарила не блискавка, це було щось інше.
Айві помчала назад до палаючих бавовняних полів. Женев’єва кричала до неї, намагаючись підвестись, але досі не тримала рівноваги. Вона відкинулась назад у болото, підставивши обличчя під дощ. Краплі змішувалися зі сльозами поразки, вона втрачала лік часу, розчинялася в мареві, чула лишень віддалений голос служниці, що кличе її на ім’я. Коли вона знову побачила чітку картину, перед нею стояла Айві, підібравши спідниці.
З їхніх складок на землю поряд із Женев’євою посипались якісь предмети. Крихітні пляшечки з порохом і чимось схожим на пісок і землю застукотіли одна об одну скляними боками.
— Що ти робиш?
— Приношу дар духам. Вони єдині можуть розказати нам, що сталось.
— Айві, схаменися, ти городиш казна-що.
Жінка витягла щось із кишені домашньої сукні. Це був уламок дзеркала, який вона піднесла до Женев’єви.
Стояла темрява, але помилитися було неможливо: очі Женев’єви палали вогнем. Зі смарагдово-зелених вони перетворилися на сліпучо-золоті, зовсім не схожі на її звичні люстра душі. Всередині ока замість круглої чорної зіниці темніли мигдалевидні щілини — зіниці кота. Женев’єва кинула дзеркало на землю й обернулася до Айві.
Але та не зважала. Вона вже змішала порошки з землею і пересипала їх з долоні на долоню, пришіптуючи при цьому давньою мовою галла, якою розмовляли її пращури.
— Айві, що ти…
— Тихо, — зашипіла вона. — Я слухаю духів. Вони знають, що ви зробили, і повідають нам, що це означає… Від землі її пращурів і від крові моєї крові, — Айві провела по пальцю гострим краєм дзеркала, й у просіяну нею землю впало кілька крапель крові. — Дайте чути мені те, що чуєте. І побачити те, що бачите, і дізнатися, що знаєте ви.