Підвівшись, Айві піднесла руки до небес. Її тіло омивала злива, сукнею текли патьоки бруду. Вона знову заговорила дивною мовою, раптом…
— Неправда! Вона не могла знати! — залементувала Айві до темного неба.
— Айві, ти про що?
Айві трусило, вона трималася за живіт і стогнала:
— Не може бути. Не може.
Женев'єва ухопила її за плечі:
— Що? Що сталося? Що зі мною не так?
— Я казала вам не зв'язуватися з тією книгою, казала, що ніч для чарів негодяща, але тепер запізно. Нічого не повернути назад.
— Та про що ти?
— Вас проклято, міс Женев'єво, вас обрано! Ви стали темною, і нам уже нічого з цим не вдіяти. Це угода — не можна нічого взяти в «Книги місяців», нічого не віддавши навзамін.
— А що я віддала?
— Долю, дитинко. Вашу і кожної наступної жінки з роду Дюкейнів, що прийде після вас.
Женев'єва не розуміла. Ясно було лише те, що змінити нічого не вдасться: вона щось скоїла, і вороття немає.
— Це як?
— На шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік, книга забиратиме те, що їй належить. Те, що ви обміняли. Це кров наступниці Дюкейнів, що теж стане темною.
— Усіх наступниць Дюкейнів?
Айві схилила голову. Цієї ночі поразка спіткала не лише Женев'єву.
— Не всіх.
В очах дівчини з'явилася надія:
— А яких? Як знати яких?
— Обиратиме книга. На шістнадцятий місяць, на шістнадцятий рік народження.
— Не спрацювало, — віддаленим, відстороненим голосом мовила Ліна. Я бачив лише дим і чув тільки її слова. Ми застрягли у жахливому місці поміж бібліотекою і видінням.
— Ліно!
Тоді на мить я побачив у диму її обличчя. У неї були величезні чорні очі — зелений колір майже повністю перетворився на пітьму. Її голос звучав як шепіт.
— Дві секунди. Він прожив дві секунди, і вона втратила його назавжди.
Ліна стулила повіки й зникла.
— Л.! Де ти?
— Ітане, медальйон! — десь так само здалеку долинув голос Маріан.
Відчувши в руках твердість камеї, я все зрозумів.
І кинув її долі.
Я розплющив очі, викашлюючи залишки диму. Кімната досі оберталася в сірому тумані.
— Що це ви, діти, тут робите?
Я зупинив погляд на медальйоні, і в кімнаті все стало на свої місця. На перший погляд медальйон здавався самотнім і беззахисним, крихітним на кам’яній підлозі. Маріан відпустила мою руку.
Посеред склепу стояв Мейкон Рейвенвуд, одягнутий — ні, радше замотаний — у довге пальто, і Амма, вся при параді, з міцно затисненою в долоні сумочкою, лишень ґудзики в неї були застібнуті в неправильному порядку. Важко було сказати, хто з них мав зліший вигляд.
— Вибач, Мейконе, але ти знаєш закони. Вони попросили допомоги, і я була зобов’язана її надати.
Не можна було не помітити, що цей візит став для Маріан сюрпризом.
Амма гнівалася на неї, ніби та облила наш будинок бензином:
— А я так розумію, що ти зобов’язана дбати про Лайлиного сина і Мейконову племінницю. Однак цього не видно.
Я чекав докорів од Мейкона, але намарно. Потім зрозумів чому: він трусив Ліну, яка знепритомніла на кам’яному столі посеред склепу — долілиць і з широко розкинутими руками.
— Ліно! — забувши про Мейкона, я ухопив її в свої обійми. Вона й досі дивилася на мене скляними чорними очима.
— Вона не померла, а лишень відлетіла. Я спробую її повернути, — Мельхіседек почав чаклувати. Він мовчки крутив на пальці срібну каблучку і дивився на Ліну дивними сяючими очима.
— Ліно! Вернись! — притягнув я до себе її обважніле тіло.
Мейкон щось бурмотів. Я не розумів ані слова, але помітив, що Лінине волосся заворушилося від знайомого надприродного вітру, який я вже встиг назвати чарівним.
— Мейконе, ваші чари тут не подіють, — тремтливим голосом зауважила Маріан, швидко гортаючи сторінки запиленої книжки.
— Це не чародійство, а мандри, — мовила Амма. — Навіть чародіям таке не до снаги. Туди, де зараз Ліна, дістатися може тільки такий, як Мейкон. Потойбіч.
Амма силкувалася нас заспокоїти, але це не надто допомагало.