Выбрать главу

— Що ти кажеш?! — не тямлячи себе, вигукнув Микола. — Лочо, Лочо! Як ти смієш?..

А Лоча заговорила знову:

— Я хочу, щоб ти мене почув… — її очі спалахнули раптовою блискавицею. Вона вигукнула: — Не вір, не вір жодному слову Єдиного! Подивись, який він нікчемний… — Лоча стрибнула до Безсмертного і штурхонула його маленьким кулачком у груди. Безсмертний поточився і якось кумедно впав на підлогу. — Ти бачиш, бачиш? Хай побачать це всі люди на планеті!.. Передай це всім, всім, всім!..

Якусь мить на екрані ще лишалося перекошене від люті обличчя Безсмертного. Але на ньому вже не було жодної рисочки, що надавала йому божественної величі. Один жест слабосилої жінки розвінчав Безсмертного до кінця! Він, мабуть, і сам зрозумів, що його влада над людськими душами скінчилась навіки: хто не бачив сьогодні на екранах цієї сцени, побачить завтра, через оберт, через тисячу обертів! Це падіння зафіксовано сотнями приладів, які здатні відтворювати його безліч разів. Який же з нього тепер бог?.. Безсмертний знав, що зображення цієї сцени передано Материком Свободи у Всесвіт. Від Галактики до Галактики воно мандруватиме вічно, і на кожній планеті, що згодом його прийме, так само кумедно, як зараз, падатиме він од легенького поштовху безстрашної фаетонки. На далеких планетах реготатимуться діти, а старі люди, повчально здіймаючи палець, казатимуть: така доля чекає всіх претендентів на трон Всевишнього.

Могутності — кінець! Лишився вічний сміх, що покотився луною у Всесвіт.

На екрані все зникло. Тільки прозвучав голос Чаміно:

— Спасибі, сестро! Ти зробила те, на що не зважилася жодна людина протягом шести тисяч обертів. Ти звалила Безсмертного!.. Арміям більше нічого робити.

Та це було не так. На екрані з'явився пульт управління Великим Сонячним Кільцем. Маленька, ледь-ледь помітна кнопка. До кнопки потягнулася чиясь рука. То була рука Безсмертного! Ось і він сам виріс на екрані. В олов'яних очах — згусток смертельного жаху, але рука тягнеться все вище й вище… Вона то завмирає, то знов підводиться з наміром торкнутися тієї велетенської смерті, яка справді здатна знищити цілу Галактику.

Знову пролунав голос Чаміно:

— Ташуко!.. Ти ж маєш людський мозок…

Безсмертний ніби не почув його. Від божевільного жаху смикалась рука, але те, що він став посміховиськом Всесвіту, підштовхувало до нелюдської помсти. Ніхто не перешкодить йому вчинити страшний суд! Ніхто!.. Навіть Пантеон Розуму, що зчинив тривогу на Материку Свободи. Тремтячий палець дотягнувся до кнопки і… натиснув її!

Рагуші й Ечука-батько заціпеніли від жаху. Тільки Микола був спокійний. Він певен, що кабелі, в яких таїться смерть Фаетона, перерізані — інакше б Чаміно не підняв народ на повстання. Микола спокійний і за Лочу: сам Безсмертний їй нічого не заподіє.

Чаміно промовив:

— Ташуко! Важко повірити, що людський мозок здатний на такий страхітливий злочин. Але ти показав Фаетону і Всесвіту, що немає злочину, на який би не спромоглась людина, котра вважає себе богом… Тепер кінчай свою гру! Всі кабелі ми перерізали…

І знов Ташука засміявся тим страшним сміхом, від якого, здається, могли потріскатись нерви. Конвульсивними рухами він розстебнув одяг на грудях, дістав зісподу невеликий, овальної форми медальйон. Він трохи скидався на медальйон Ело-першого, та, мабуть, у нього було інше призначення. З очима, сповненими жаху, до Ташуки стрибнула Лоча…

В цей час по всьому Материку Свободи тривожно завили сирени і тисячі інженерів зліталися до Пантеону Розуму.

Пантеон Розуму на всі стіни горизонтів блискавично викинув креслення апарата, що міг нейтралізувати хвилі, за допомогою яких Ташука збирався пустити в дію всю вибухову силу Сонячного Кільця. Та було вже пізно!..

Лоча розуміла, що медальйон Безсмертного — це крихітний апарат велетенської смерті. Але в неї не вистачало сили, щоб одірвати пальці планетовбивці від кнопки на його жахливому медальйоні. Якийсь час поміж Лочею і Ташукою точилася боротьба. Ташука не випускав із рук згубного шматочка металу, палець його посувався все ближче й ближче до темної цяточки, що була ніби останньою крапкою у великій книзі життя могутньої, розумної планети…

Усе врахував Чаміно. Усе, крім того, що врахувати було неможливо. Бо неможливо виставити перешкоду хвилям, які жодного разу себе не виявили. І саме цим скористався планетовбивця. Та ще тим, що нормальній людині важко уявити міру підлоти того, хто вважає себе богом. До останньої хвилини про нього думають так, як належить думати про людей, — застосовуючи власні мірки…

Салон, де сиділо троє фаетонців, які тепер не мали батьківщини, одразу ж заполонила темрява тропічної ночі. Екран змовк — тепер уже навіки. Світла цяточка ще жевріла на ньому, але згодом і вона розчинилась у темряві…

27. Земля здригається

Невідомо, скільки тривало німе мовчання. Кожен обмацував себе, не вірячи, що він живий і що взагалі десь можливе життя. Уламки Фаетона вже долітають до інших планет. Якщо вибухне велетень Юпітер, ланцюгова реакція перекинеться на інші планети, а згодом і на Сонце. Про себе вони вже й не думали: під загрозою вся Галактика! І все це сталося тільки через оту велику літеру, з якою не хотів розлучатися Ташука.

Але ні сьогодні, ні наступного дня на Землі нічого помітного не траплялося. Сонце сходило, як звичайно, а опівдні стояло високо над головою — в самому центрі блакитної бані.

Микола біг по джунглях, по скелястих пагорбах, не тямлячи, куди біжить, — мовби десь іще діяла станція сомнамбулізму, що охопила своїми хвилями його вражений мозок. Шпичакуваті кущі шматували одяг, гілки дерев, ударяючи по шолому, викрешували неприємні звуки, ноги і руки були в колючках, але Микола цього не помічав.

Він усе ще не міг збагнути того, що сталося. Перед очима зринали рідні обличчя — Чаміно, Лашуре, дядько Ело і дядько Гашо. Та всіх їх знову заступала постать Лочі…

Микола розумів, що при такій катастрофі, може, й гріх побиватися за втратою єдиної людини — загинуло людство з усіма надбаннями, з космічними містами і Пантеоном Розуму, але не міг побороти своїх почуттів. Яке він мав право жити, коли її немає?..

«У мене лихе передчуття…» — дзвеніли й дзвеніли ті слова під його шоломом, ніби то не зелені гілки черкали об нього, а її милі, рідні руки.

А вона стояла перед очима — недосяжна, за невидимою стіною, — билася рожевими крильми об холодну прозорість корабля, шарила тонкими пальцями по стіні, ніби не вірила, що живі, теплі дотики вже неможливі…

Микола рвучко спинився над урвищем — там клекотів запінений водоспад, зрошуючи прибережну зелень іскристою росою. Якусь мить — це так просто, досить одного стрибка — Миколі хотілося стати тією іскристою росою, з якої потім народяться живі корінці в скелястому березі… Та раптом він знов на широкій зоряній дорозі побачив Лочу — вона діловито, мовби у власному саду, йшла Чумацьким Шляхом і кидала зібрані нею зерна на далекі, невідомі планети, засіваючи їх новим, нездоланним життям.

І Лоча, спокійно, обернувшись, сказала:

«Це добре, що ти живеш на Землі, що є в тебе сотні шоколадних дітей. Немає в світі нічого кращого, ніж засівати планети новим життям. Будьмо ж вічними сіячами, мій любий Акачі!»

Він зігнутою рукою витер спітнілий шолом і помітив над водоспадом райдугу. Під її барвистою дугою пролетіла пташка. Миколі здалося, що то була нова, земна Лоча — така, якою вона хотіла стати, коли промовляла до нього з Фаетона на Землю… Ще тоді, десять обертів тому, Лоча кликала до діяння!..

Він довго блукав по джунглях, дослухався до щебетання птахів, до безладного крику папуг, що багатоколірними зграйками кружляли над головою. Природа жила звичним життям, не віщуючи ніякого лиха. На острові мисливці з рубцюватими грудьми бавилися з чорномазими дітьми. Вони нічого не знали про те, що якийсь фаетонський попередник їхнього жорстокого Алочі вбив цілу планету, цілий світ. Убив за те, що навіть не можна обмацати пальцями, бо воно не блищить і не бряжчить, мов ті цяцьки, якими обвішав себе Алочі. Вбив усього лише за одну велику літеру!