Йому світила армія, година ікс невблаганно насувалася, і вони метушилися, наче звірі в пастці. Не знаючи, що робити, вони знали, що робити щось треба. Покрутившись біля військкомату, Коля рознюхав, що від армії можна відкупитися, але, по-перше, для цього треба навести блат, що їм не світило, й, по-друге, викласти певну суму, якої в них за найбільшого бажання також не водилося.
Напередодні медогляду, куди його викликали спеціальним кур’єром, позаяк у реєстрі звичайної пошти руїни, в якій він мешкав, не значилося, батьки засипали його такою кількістю настанов, що він змушений був їх увесь час повторювати, мов довжелезну молитву.
«Тебе битимуть молоточком», — сказав Петя. «За що?» — злякався він. «По коліні». — «Не хочу!» — «Це не болить». — «Тебе битимуть, щоб подивитися, чи рухається нога». — «Вона підскакуватиме». — «Але ти не дай їй підскочити, чуєш?» — «Вдавай, ніби не рухається».
«Тобі перевірятимуть зір». — «Як це?» — запитав він. «Посадять на стілець. Перед тобою на стіні висітиме папір з буквами, малими й великими. Зверху великі», — сказав Коля. «“Ш” і “Б”», — втрутився Іполит, який досі мовчав. «Потім менші, менші і так до найменших», — тлумачив Петя. «Ти бачитимеш “Ш” і “Б”», — сказав Коля. «Ти бачитимеш усе, — втрутилася Леся. — Але кажи, що бачиш тільки перший рядок». — «Запам’ятав?» — запитав Петя. «Так», — кивнув він.
«Тобі казатимуть заплющити очі», — продовжив Коля. «Ти їх не заплющуй», — сказав Петя. «Заплющуй». — «Ні». — «Та що ти дурниці плетеш? — не витримав Коля. — Якщо не заплющиш — хана». — «Я заплющу», — пробелькотів він. «І правильно зробиш», — прохрипів Калістрат. «Коли заплющиш, тобі скажуть доторкнутися до носа: спочатку пальцем правої руки, потім лівої. Ти зробиш ось що: правою впрешся в брову, лівою промажеш над головою». — «Для переконливості тицьни в лікаря — бажано так, щоб той від болю заверещав». — «Попади йому в око». — «Щоб йому перехотілося посилати дітей на забій». — «Та годі вже!» — ревнув Сакидон.
«Повторюй», — казали батьки, і всю дорогу він тренувався. Його пропустили всередину, відгородивши батьків турнікетом. Робив усе так, як навчили, — ногою не рухав, пальцем влучив раз у брову, раз у лікаря («Кретин! Не в той бік»). Щось уписавши до карточки, лікар виставив його разом з нею за двері.
Літер не бачив — тільки «Ш» і «Б». «Далі, — нетерпеливився окуліст. — Знаєш, скільки ще вас таких юних не гід ників за дверима, й усі на сьогодні?» — «Не бачу». — «Тепер заплющ інше око», — казав окуліст, і він заплющував інше око. «А зараз?» — «“Ш” і “Б”». — «А тут? Ось тут що?» — «Нічого». — «Як нічого?» — «Щось чорне». — «Чорне, — перекривив його окуліст. — Ти, часом, не симулянт?» Не знаючи, хто такий симулянт, проте розуміючи, що це щось погане, він заперечливо мотав головою. «Йди з Богом».
«Що будемо робити?» — члени комісії перезирнулися. «Будбат, що ж іще?» — «Але ж цегла». — «Ну й що?» — «Як він кластиме, якщо не може знайти власного носа?» — «Даруйте, він кластиме не з заплющеними очима!» — «І Ви б захотіли потім жити в такому будинку?» — «Я маю де жити». — «Я також». — «Річ не в тім, хто де живе. Такий будинок завалиться швидше, ніж його побудують». — «Ну то що все-таки робитимемо? — нетерпляче запитав тип, який був, судячи з усього, головним. — Їх он іще скільки». Так він уник армії і будбату.
— Я від Ігоря Богдановича, — чоловік, який це сказав, був одягнений в штани кольору хакі й синю футболку, а на його залисинах сиділи сонцезахисні окуляри.
— А Ігор Богданович? — розгубився він.
— Ігор Богданович побажав щасливої дороги. Я тебе відвезу, куди слід, там чекатимеш.
— Ігор Богданович теж чекатиме?
— Ну що ти, Ігор Богданович людина зайнята.
Так ось який він, Ігор Богданович, навіть попрощатися не прийшов, а ще кілька днів тому душу перед ним вивертав.
— З речами на вихід! — скомандував незнайомець.
Він узяв сумку зі старим одягом, який пошкодував викинути.
Заскреготівши, автомобіль рвонув з місця. Їхали через місто, в яке його колись давно прибив Вітер Промислу, проскакували на червоне й уже невдовзі котилися магістраллю — геть від багатоповерхівок, чиї силуети невблаганно залишались позаду.
Мчали, аж зашкалювало, хоча він нікуди не квапився — та й куди? Пролітали міста і села. Після якогось чергового села автомобіль звернув на стоянку.