— А ти бачиш пальми? — запитав Коля.
— Ці дерева називаються пальмами, — пояснив Ка-лістрат, показуючи на стіну павільйону, розмальовану невизначеними деревами.
— Бачу, — відповів він.
— Що це означає? — запитав Коля.
— Що ми в Африці, — здогадався Петя.
— Не ходіте, діти, в Африку гуляти… — почав було Іпо-лит.
— Припини, — усовістила його Леся, — дитині втіху зі -псуєш.
Не дали Іполитові доспівати.
— А правда, що в Африці мавпи?
— Авжеж.
— А динозаври?
— Динозаври? — розгубився Коля.
— І динозаври є, — запевнив Калістрат.
— А вони нас не з’їдять?
— Не з’їдять.
— Вони тільки траву їдять і банани, які на пальмах ростуть, — сказав Петя.
— Стривай, — замислився Калістрат. — А кокоси?
— Що кокоси? — не зрозумів Коля.
— Здається, то кокоси на пальмах ростуть.
— І фініки, — докинула Леся.
— І фіги, — не подарував, щоб не похизуватися своїми знаннями, Петя.
— З маком, — увернув Коля.
— Фіги не ростуть, — авторитетно запевнив Іполит.
— Оце так да: і як воно тільки все там тримається? — не міг надивуватися Петя.
— А так: з одного боку банани, з іншого кокоси, з третього фініки, — висловив припущення Іполит.
— Ні, ярусами, — заперечив Коля. — Внизу банани, бо вони найважчі, потім кокоси, на самій горі фініки.
— Все залежить від сезону, — уневажнив обидві гіпотези Калістрат. — Спершу банани, за ними кокоси, третіми фініки. Потім знову банани і так усе від початку.
— Нам би таку пальму, — розмріявся Петя.
— Тобі б мед та й ложкою, — дорікнув Коля.
— Цікаво, де б ми її посадили? — запитав Калістрат.
— Як де? — здивувався Петя, — під хатою.
— Під хатою береза росте, — мовив Коля.
— На який біс нам та береза, — під’юджував Петя. — Ми її викорчуємо.
— Хто, ти? — здивувався Коля, змірявши Петю з голови до ніг.
— Ми разом, — звернувся Петя до того відчуття спільноти, яке по-англійськи називається common sence.
— Береза випускає сережки, — замрівся Сакидон, в якому промовила поетична вдача.
— Береза дає березовий сік, — сказав Коля, опустивши Сакидона з небес на землю.
— Хто його пив? — не здавався Петя.
— Я, — сказав Іполит.
— Де? — запитав Петя.
— У гастрономі. За сім копійок.
— Її зовсім не обов’язково викорчовувати, — знайшов Соломонове рішення Сакидон. — Ми посадимо пальму поруч…
— Поезія, — перебив його Іполит.
— Будемо мати банани, кокоси і фініки, — не вгавав Петя. — Все будемо мати.
Доки отак садили-вирощували, незчулися, як поруч опинився зелений крокодил.
— Крокодил, — Сакидон відскочив убік. Як кожний поет, Сакидон поринав у картини, створені уявою, так глибоко, що завиграшки міг перелякатися.
— Де? — сполошився Петя. — Хижа тварюка...
— Щириться, — відступив крок назад Калістрат.
— Ти зуби на нас не скаль, — звернувся Іполит до крокодила.
Крокодил продовжував своє незворушно гидке зубоскальство.
— Клокодил! Клокодил! — закричав він.
Кричав збуджено — як-не-як, крокодила він бачив уперше і той його вразив.
— Обережно, — сказав Сакидон.
— Близько не підходь, — застеріг Калістрат.
— Фоцю, фоцю, — зарюмсав він.
— Вкусить, — сказав Коля.
— Годі вам уже, — втрутилася Ліля, яка весь час мовчала.
— А бо що? — здивувалися татусі.
— Самі знаєте, — відповіла Ліля.
— Крокодил справді небезпечний, — сказав Коля.
— Хіба не бачиш, які в нього зубиська? — сказав Калі-страт.
— Фоцю, фоцю, — тараторив він.
— Підійди, обережно погладь за хвіст, — дозволила Леся.
— Вкусить! — застеріг Петя.
Цієї миті диким ревом заревів Калістрат, висмикуючи руку з крокодилової пащеки, — і коли він встиг її туди застромити?
— Вкусив, вкусив! — кричав Калістрат не своїм голосом. — Він мене вкусив.
Всі подивилися на Калістрата, потім на зеленого крокодила, який продовжував лежати на піску, тоді як Калістрат не припиняв горланити і стрибати.
— Не кричи, людей привабиш. Лягавих викличуть, — зацитькали на нього Леся і Ліля.
— Болить! — кричав Калістрат. — Я побачив би, що б ви робили, якби він вас хапонув!
І тоді сталося неймовірне. Він, їхній малюк, схопивши дрючок, заходився репіжити крокодила по грубій зеленій спині, від чого шкура здувалася дерев’яними горбиками.
— Ня, ня, — примовляв.
— Так йому, так, — підбехтував Петя.
— Щоб не кусав більше тата, — хапався за живіт Коля.
— Ну — на перший раз досить, — сказав Іполит, проте малюка годі було вгамувати.