— Та от…
Перша особа (перебиває):
— Тут і так усе ясно.
Четверта особа (запобігливо):
— Авжеж.
Третя особа (яка найдовше мовчала):
— Яких заходів будемо вживати?
На слові «вживати» відповідно-відповідальна особа гидко гигикнула. Здалося, що гигикнула не вона одна, проте сукцесивність гигикання спонукала присутніх сприйняти його за відлуння. На мить запанувала мовчанка. Перша особа обвела усіх поглядом, щоб а) з’ясувати, хто гигикнув, б) дати прозоро зрозуміти, що гигикнула не вона.
Друга особа (випереджаючи Першу особу):
— Треба подумати.
Третя особа (наважується заперечити, звісно, без знака оклику):
— Що тут думати.
Перша особа:
— Які версії?
П’ята особа (квапиться продемонструвати здогадливість):
— Кабан.
Перша особа (мовби недочула, з легким іронічним здивуванням):
— Перепрошую?
П’ята особа (голосніше):
— Кабан!
Четверта особа (мов Пилип з конопель, заперечливо вимахуючи руками):
— Кабан ні.
П’ята особа (розгублено і водночас наполегливо, обстоюючи свою позицію):
— Кабан так!
Шоста особа (нарешті спромігшись на слово, але так, мовби іноземною мовою):
— Кабан жолудь шпорть.
Третя особа (наперед насолоджуючись і перекривляючи макаронічне мовлення Шостої особи, аж вигулькує рима):
— Жолудь з дуба падати вниз, бум. Кабан жолудь хрум.
Шоста особа (згідливо, не відчуваючи пастки й інстинктивно ловлячись на гачок чогось зрозумілого, чим для неї є рима):
— Бум. Хрум.
Третя особа (з притиском):
— З дуба.
Шоста особа (рефреном):
— З дуба.
Третя особа (дивлячись тріумфально на всіх, найбільше на Першу особу, на неї до того ж не лише тріумфально, а ще й вислужливо):
— Але перепрошую — у квадраті немає дуба. У квадраті ніколи не було дуба, і кому-кому, а Вам про це належало б знати! У квадраті верба плакуча, вільха звичайна, калина червона, явір зелененький, терен колючий, прутень тужавий…
Друга особа (перебиває, паленіючи):
— Ну- ну. Ви забуваєтеся.
Третя особа (докінчує):
— … але дуба немає.
Четверта особа (мовби рятуючи Шосту особу, яка, наче потопельник, який не бачить, що тоне; і собі заразившись макаронічним мовленням та геть нехтуючи такий, здавалося б, арґумент Третьої особи):
— Кабан землю порпати, корінці добувати — м - м - м, смачні.
Друга особа (з вердиктом, який ненароком збігається з позицією Третьої особи):
— Навряд.
Перша особа:
— Ще версії?
Четверта особа:
— Може…
Третя особа (чомусь із ледь помітною нервозністю):
— Що може?
Четверта особа (зам’ялася й поквапливо):
— Нічого. Я так.
Перша особа ще раз обводить усіх поглядом. Мовчать.
Друга особа:
— Пропоную закрити засідання.
Перша особа (неприховано саркастично):
— Заст ó яння.
Третя й Четверта особи (сприймають це на свою адресу; навперебій і одночасно):
— О, перепрошуємо.
Гарячково шукають стільця чи бодай щось, на що можна було би сісти, проте все вичерпується хаотичною і, як завжди, перебільшеною метушнею. Щойно вона вщухла, як у кущах поруч почулося шарудіння.
Цьому шарудінню, власне, й належало друге, сповільнене в часі гигикання, помилково сприйняте за від луння. Втім, якщо говорити образно, воно й було таким. Як злочинця на місце злочину, так і його притягло сюди. Прилаштувався в кущах, де було добре — добре видно і взагалі добре.
Йому вже знову було добре, про що красномовнень-ко свідчила плящина пшеничної, валяючись неподалік. А коли добре, це означає, що вже вдома. А вдома то й весело, такий піднесений настрій, божевільний і сповнений теплої втіхи, що розтікається стражденною плоттю. Вона ще розтікалася, як схованку було ганебно викрито.
Четверта особа (совісливо):
— Ну і не соромно?
Третя особа (докірливо):
— А- я - яй.
Друга особа (занюхавши нагоду бодай щось прояснити):
— Нікого не бачили?
Той, хто шарудів у кущах (і був уже не в кущах, а біля клумби, оточений допитливими поглядами; його лагідно затуманені очі вже зараз казали, що прояснити нічого не пощастить):