Я не маю багато про що розводитися. Мене купили в супермаркеті, де нас щодня стоїть сотні найрозмаїтіших. Разом зі мною господар купив п’ять моїх посестер і завантажив нас разом з ящиком у багажник теракотового ситроена, поклавши зверху пакунок, так що всю дорогу ми нічого не бачили і не знали, куди нас везуть. Ми за-присяглися триматися разом.
Нас привезли на внутрішнє подвір’я. Спершу господар забрав пакунки з продуктами, залишивши багажник відчиненим. Нас могли вкрасти. Ось настала й наша черга. Господар відніс нас у підвал, де було прохолодно, зате сухо. І темно. Жодне віконце нікуди не виходило. Мабуть, його й не було. Ми раділи, що разом. Ми відчували одна одну, перебуваючи поруч у тому самому сірому ящику. Навіть могли доторкнутися, простягнути одна одній руку. А ще ми говорили. В таких ситуаціях спілкування найкраще, що можна зробити. Раділи ми недовго. Вже наступного дня господар забрав одну з нас, потім наступну. Третьою була я.
Стоячи на журнальному столику, я краєм ока побачила крізь вікно своїх посестер. Вони були порожні, і господар ніс їх на смітник. Невдовзі настане й моя черга. Якщо пощастить, зустріну кревнячок. Був вечір, і господар пив мене з жінкою, наливаючи у високі склянки з грубими стінками. Наступного дня він пив мене з іншою жінкою, промовляючи ті самі слова, що й напередодні: «Я кохаю тебе. Тільки тебе одну». Перед тим, чекаючи на неї, він казав те саме до мене: «Я кохаю тебе!» Кривляка! Брех-ло! Слимак! Але тут подзвонила та потвора, і він пішов відчиняти двері. Що він знайшов у ній? Його жінка, й та симпатичніша! Я все чула.
Ах, я забула представитися — мене звати Мінеральна Справжня Легіонерська. Потім мене мій господар пив разом з приятелем. Та друга була приятелевою жінкою, бо ще через день вони прийшли вдвох.
Допив мене господар сам із горлечка. Його рот неприємно тхнув, а від його інтимностей мене бридило. Він хтиво впивався в мене, а в перервах огидно відригував. Його поцілунки були вершиною безкультур’я — на людях він собі такого не дозволяв.
Тривіальна історія? Ну і нехай. Я розповіла її не для реготу — просто хотілося розказати щось більше про себе. Про моє коротке життя. Може, воно й непоказне, але я не схильна нарікати. Мені моє життя подобається. Кожний має свій досвід. Кожне життя на свій лад цікаве. Он там Цуйка Зелена Яблучна. Вона значно менша за мене і послідовно звужується — вгорі вона, як тростинка. Вона справді зелена. Хоч що в неї налий, вона все одно буде зеленою. Нахваляється досвідом. Але чим тут чванитися, хоча досвід у неї, на відміну від більшості з нас, унікальний. Господар, який її врешті здивовано викинув, знайшовши в ліжку, навіть не здогадувався про її подвійне використання. «Я відчула себе справжнім мужчиною, — дерла кирпу Зелена Яблучна. — Я доводила її до оргазму!» Ми з неї нареготалися — вмерти можна! Вмерти... Смерть...
Отак ми всі їдемо, кожна зі своїм досвідом. Подумати тільки — скільки неповторних спогадів, схованих від
людського ока, їде зараз на переробку. Скільки знань, скільки історій! Скільки сюжетів для романів, яких ніхто не напише! Ціла вантажівка, ось скільки!
Я лежу на сітці-кушетці під яскравим, щедрим світлом. Доктор магніт обстежує мене на предмет металевих частинок, проте на мені немає жодної унції, я до мозку кісток складаюся з пластику. Ось хоботок спеціального пилотяга з неймовірною силою зриває з мене одяг — мою етикетку-спідничку. Я гола-голісінька. Я — Мінеральна Справжня Легіонерська. Так, справжня. Легіонери — це римські воїни. Горді й нездоланні. Щойно я втратила ім’я. Кілька останніх хвилин я безіменна. Я ще пам’ятаю, як мене звати. Славні хлопці були, ті римляни. Мене пресують і продірявлюють. Я непритомнію. Я ще чую, як мене кудись завантажують. По кількох годинах я народжуся знову.
Сон
Йому наснилося, що його викинули на смітник. Отак просто взяли й викинули, як який-небудь непотріб. Я не непотріб, кричав він, не покидьок і не продуктові відходи, однак волохата рука заштовхала його до смітника. Не в змозі порухати колесами, він сумно дивився, як хвацько вишивають підлітки-дощинкарі, і сам би хотів так вправно і легко їздити. Доля смітника, в який усе бгають, була йому тягарем, однак його ніхто не питав.
Він переймався не долею смітника, а своєю, злякавшись, що з ним тепер буде. Не мав кому і що повідомити. Бо що повідомить? Що він у смітнику? Він кричав, проте його ніхто не чув. Зверху на нього посипалося сміття, й він затулив голову руками. Його висипали з піднятого контейнера в помаранчеву сміттярку, він хотів вилізти, зачепившись за край, але не зміг.