Хай живе пес і нікого не їсть — хай йому кидають кість!
Конкуренція, яка продовжується діалогом з авторськими ремарками
— Ти хто? — він порушив свою набуту досвідом звичку ніколи ні про що не питати і ні в що не втручатися. Надто великою була несподіванка, вже стемніло, хвіртка стояла навстіж, і вони обоє скористалися чиїмось недбальством, а він ще й кепсько бачив, тож не мав ніякої певності.
— Комп ’ютерний механік. А ти?
— А я космонавт. Наутілус Пампілус.
Так казав Жора. Він резонно гадав, що незнайомець його обдурив. Який механік, до того ж комп’ютерний, ритиметься в чужому смітті?
— Я з принципу, — комп’ютерник мовби вгадав серпентин його думки. — З протесту.
— І я з протесту.
— А ти проти чого?
— Проти життя. Проти такого свинського! — він відчув, що зараз його понесе, і насилу стримався. Скільки разів зарікався не скаржитися!
— Нас усіх ошукали. Мене мої старі ціле дитинство байками годували — дорослість! Справедливість! Життя прекрасне! Шанс і відповідальність!
Виглядало, комп’ютерник його не зовсім так зрозумів. Тоді як він волів перейти ближче до справи:
— Ну як?
— Тобто?
— З поживою.
— Чоловіче, бенкет можна зробити! Я щотижня отак збираю.
— Але ж ти комп’ютерник, — зважився нагадати він, маючи, однак, неабиякий сумнів. Якщо комп’ютерник, нехай отямиться. Якщо звичайний брехун, хай посоромиться.
— Я з протесту.
— І я з протесту.
Якщо зараз піде по колу і його знову понесе, вдруге він уже не стримається.
— Я протестую проти споживацької ментальності.
— Проти споживання ментолу? — перепитав він і про всяк випадок додав: «Розумію».
Насправді він розумів одне — його співрозмовник заплітав, і це йому, правдолюбові, не подобалося. Нащо протестувати проти ментолу? Хоча, втім, яка різниця?
— Проти споживацької ментальності: способу мислення, коли суспільство бездумно розкидається харчами. Глянь!
Комп’ютерник добув із контейнера мисливські ковбаски.
— Навіть не розпаковані!
«Дай!» — мало не сказав він. Відчув, що може накинутися, схопити за горло і душити, душити. Злякався сам себе. Такого його не вчили. Ніхто ніколи не казав йому чогось подібного. «Дурню, — бувало, діставав його Толік. — Якби тебе цього навчили, то ти не сидів би тут, а жив фешенебельним пердуном з реґаліями і фіфочки танцювали б навколо тебе, баламкаючи цицьками без ліфчиків».
— І термін придатності!
Комп’ютерник не приховував обурення. «Радій! Чого ж ти не радієш? — дивувався він. — На твоєму місці я стрибав би до стелі».
— Та ну? — буркнув натомість.
— Ось поглянь!
— Покажи.
Як довго він чекав на цю мить. Скільки разів усе зривалося! Хіба міг наситити його фрутхен, якого він до ладу й не розпробував? Два дні? Три?
— Можна мені з’їсти?
З його боку це було сміливо, ба відчайдушно. Аж сам собі здивувався — розпач змушує на раптові вчинки.
— Лови! — комп’ютерник кинув пакунок з ковбасками. — Смішний ти. Мабуть, і справді голодний.
До комп’ютерника поволі доходило, що має справу з людиною, яка в повсякденному побуті послуговується од-нією-однісінькою ідеологією — хлібом насущним.
А що, як своїм протестом, на який усім, крім гуртику таких, як сам, начхати, він позбавляє певну категорію людей есенціального, що тримає їх у житті?
Йому не було чого соромитися. Розірвавши поліетилен, заходився пожадливо чвакати.
— Ти давно не їв? — співчутливо запитав комп’ютерник, намагаючись роздивитися його в сутінках.
— Два дні, — відповів, глитаючи ґлютаматизоване м’ясо, що доводило його спраглі залози до шаленства.
— Овва! — присвиснув комп ’ютерник.
— Мугу, — мугукнув він, чи то на підтвердження, чи в намаганні ще щось сказати.
— На! — мовив комп’ютерник і кинув помідор. — Зазвичай я їх удома мию.
Але тут не було де помити. Тут був дім, у якому було буття, і воліло воно, буття, трапези. Помідор пожвавив просування ковбасок горлянкою.
— Ти от що, не квапся, — мовив комп’ютерник. — Добре жуй.
— Дякую. Друг, — сказав він, плямкаючи. І хоча плямкання дисонувало зі сказаним, зараз був не час і не місце домагатись гармонії.
— Друг, — усміхнувся комп’ютерник. — Там десерт.
Комп’ютерник показав на сусідній контейнер, в якому лежали стиглі банани, тільки де-не-де вкриті дрібними брунатними цятками. Не потріскані і не прим’яті.