Агітація
— Ну як? — запитав комп ’ютерник перегодом.
— Ляпота, — відказав він.
Його кендюх розчулено забулькав. Раз усередині булькає, отже, він живе. Він знайшов дві паляниці хліба і добру половину шведського торту з даймом, звільнивши себе від мук безплідних роздумів і денних фантазій про харчі.
— Послухай, — сказав комп ’ютерник.
Він наготувався.
— Підтримай нашу ініціативу.
Він запитально підвів погляд, чекаючи на продовження.
— Я не один. Нас таких кілька. Поки що. Буде більше. Є багато людей, які думають так, як ми, але інертність заважає їм це усвідомити. Їх треба пробудити. Ми, якщо хочеш, нові будителі.
— Але люди щойно збираються спати. — Він не знав, як інакше підтримати розмову, щоб не виглядати невдячною худобиною.
— Власне! Люди тільки й збираються, що спати. Ледарі, розбещені добробутом і калоріями. Ми їх розбудимо. Великий філософ Кальдерон казав: «Життя — це сон». Ми кажемо: «Треба колись прокинутися!»
— Так, безперервно не поспиш, — мовив він, знову підтримуючи розмову. Голодний, він або перележував ночі, впадаючи в марення, або вештався в пошуках якої-небудь поживи.
— Приєднуйся до нас. У нас усе серйозно: членські квитки. Внесків тобі платити не доведеться. Ми готуємо акцію.
— Я з вами, — сказав він.
Хіба він не підтримує їхньої ініціативи вже самим способом свого життя?
— Ми плануємо змінити тактику. Коли нас стане більше, ми прочісуватимемо смітники демонстративно, за дня, з пресою і телебаченням. На початок ми готуємо акцію, яка надасть нашій справі необхідного розголосу.
— ???
— Ми влаштуємо ярмарок викинених харчів. Тому нам потрібні люди, які зібрали би за короткий час якомога більше продуктів. Наступного тижня ми подаємо заявку. Продукти помиємо й почистимо.
— Та я … — м ’явся він, не знаючи, які слова в цій ситуації доречніші.
— Ми теж мирні люди.
— І я, — сказав він.
Він нікому не чинив зла. Зло помножує зло. Тому ніколи не відповідав на зло злом, щоб не помножувати.
— Ну, ти подумай. Не квапся з відповіддю. Як надумаєш, дайся чути.
Комп’ютерник простягнув йому візитку, яку він з поштивістю, наскільки її дозволяли продемонструвати сутінки, сховав у кишеню.
— До зустрічі. Я впевнений, ми ще обов’язково зустрінемося, — мовив комп’ютерник, розчиняючись у загусаючій темряві.
Йому хотілося віддячити комп’ютерникові, але як піти проти себе? Якщо рух ініціативи, крий Боже, увінчається успіхом, він залишиться без засобів до існування. Він уявив, як смітники порожніють, як у них викидають саме жабуриння, качани й кістки, і така похмура утопія зацим-балила моторошними молоточками по шкірних залозах.
Він не бачив великої несправедливості і не розумів, чому вона бачиться комусь, хто не відчуває нестатку. Навпаки — хто має, той викидає, а кому бракує, підбирає. Це було щось на кшталт соціальної філософії, сповідуваної без помпи й політики, якоїсь доглибної солідарності, в якій людина задіяна — кожна на певному, яке вже випало, місці. Найправильніші ідеології та найдобріші починання невибачно спрощують світ. Прагнучи добра, не залишають простору, де воно могло би сподіюватись.
Ферма «Місто щастя»
Існує буквально кілька сюжетів про ферму, всі інші — про фабрику. Коли йдеться про фабрику, в уяві постають робітники, страйки, штрейкбрехери, заводські труби, з яких чорний дим кіптюжить блакитне небо, найманці, які б’ють страйкарів, трупи профспілкових лідерів, знайдені на заміських пустирищах.
Сюжети про фабрику себе не вичерпали, як може здатися. Існують небезпідставні побоювання, що вони можуть знову поактуальнішати. Їх узагалі доцільно вважати вічними, зарахувавши до категорії бродячих, як бродить він сам — учора, сьогодні, завтра. Яка ґарантія, що післязавтра вони не повернуться туди, де розгорталися напередодні? Вони вийшли з моди? Їх просто звідти прогнали. Медії, що нагадують мідії, закликають до скромності, навчають убогих обходитися малим, бути смиренними і не зазіхати — від таких повідомлень хочеться позіхати і не виходити з хати, і після них неможливо нормально кохати, залишається тільки здихати, дихати і зітхати. Філософи споруджують еквілібристичні трапеції про нерівність, закладену у природі буття. Біографи розвінчують речників рівності — багатіїв, що з’їхали одного дня з глузду і кинулися любити знедолених. Поразка! — кричать просвітники. Серце! — стенаються безсердечники.
Як фабрика з містом, так ферма асоціюється із селом. Якщо фабричні сюжети прямі й полум’яні, то сюжети про ферму багатогранніші, охоче вдаються до езопової мови, промовляють образами і нагадують притчі. Алегориза-ції фермних сюжетів сприяють самі обійстя, де тримають свійських тварин. Сни про ферму сняться незрівнянно частіше, ніж про фабрику. Чи можна з цього зробити висновок, що туга за природою, простим і зрозумілим сильніша, ніж любов до архітектури? Чи, може, такий сон — форма латентного заколоту?